Чорт

1872 Чубинський · С. 183–191 · Поділля

Розділ «Черти» зібрано з Літинського, Вінницького, Проскурівського й Ушицького повітів Поділля, а також із Холмщини, Луцька, Канівщини й Чернігівщини. У Вінницькому повіті кажуть, що чорти були ще до створення світу: Бог, ходячи по водах, побачив у піні чорта й узяв з собою; чорта уявляють чорним чоловіком із гачкуватим носом, двома рогами й кігтями на руках, ліктях, колінах і ногах. У Літинському — що чорти родяться й женяться, як люди, але не вмирають, і розповідають про музик, які грали на чортовому весіллі в очереті біля Уланова й дістали за це черепки замість грошей. У Проскурівському — що чорт невисокий, чорний, ноги собачі чи курячі, очі як розжарені вуглини, а живе в млинах, пустках, ярах і в людині з лівого боку.

1876 Нечуй-Левицький · С. 55–57

Чорти женяться, справляють весілля «по-панськи», мають безліч золота й купують душі за розписку кров'ю з мізинця; тих, хто швидко розбагатів, звуть «фармазонами». Як йде дощ при сонці, кажуть, що з відьмою жениться чорт. У казках чорт скрізь дурненький, його дурять навіть баби; звідси й приказка «не такий чорт страшний, як його малюють».

1876 Драгоманов · Розд. IV, № 1, с. 42–44

Драгоманов («Вірування про чортів», записи Манжури й Менчиця): чорт спершу був у Бога першим апостолом і все підглядав; коли Бог став світ творити — і він собі; вигнаний, попросив товариша, і Бог звелів хлюпнути морської води — чорт нахлюпав цілу отару. Чорт може стати чоловіком, тільки ззаду висять кишки; вбити його можна, якщо він тебе не побачив, а на його «бий удруге» бити вдруге не можна, бо оживе; коли гримить, святий Петро б’є чортів, і вбитий громом чорт розливається смолою; чорти бояться вовків, а душу купують не в кожного — спершу дивляться у свої книги, чи був хто з його роду в них.

1876 Драгоманов · Розд. IV, № 2–30, с. 44–58 · Поділля

Записи з Проскурівського й сусідніх повітів Поділля (передав кореспондент, підписаний лише ініціалами «Р—ко»): чорт прилітає на білому коні з градовою хмарою й просить пустити її, а чоловік, що «страшає хмару», велить сипати град не на ниви, а по суголовках. Чорт показується волосяним клубком, що котиться за людиною, білим хортом, дитиною, що плаче під мостом, білим котом, що виростає «з версту», паном з ратицями замість ніг, фурманом, що завозить далеко з дороги, або кудлатою потворою на поручах мосту, де хтось заподіяв собі смерть. Бузина — чортове дерево: тому, хто її рубав, чорт позвʼязував коней і волів хвостами й повісив на бантині. Чорта кличуть опівночі на роздоріжжі тричі: «Грицю безпʼятий!», але «тепер чорти чогось збідніли й душ не купують». Чорта-слугу виводять із курячого яйця-«зноска», носячи його девʼять днів під пахвою; він їсть лише несолоні клецьки, а перед смертю його конечно треба комусь віддати. Чорти бояться лише вовка й пса-ярчука.

1904 Гнатюк · № 1–22, с. 1–17 · Галичина

Гнатюк, «Знадоби до галицько-руської демонольоґії», розділ «Чорти» (записи 1895–1903 рр. з Бучацького, Камінецького, Теребовельського, Старосамбірського, Косівського й Сокальського повітів). Невіра, що казав «нема ні Бога, ні чорта», купаючись опівдні в озері, ледве вирвався від того, що тягло його на дно, — схожого на свиню з малими ріжками й рудою шерстю, — і відтоді увірував (Криволука). Чорт просить у мельника санок «повивозити дітей на берег», бо завтра на Йордан святитимуть воду. Удівцеві, що тужив за жінкою, чорт пообіцяв «сісти в нього», щоб той не журився, — і чоловік закінчив самогубством. Під час грози чорт ховається під людину чи худобу, тому грім б’є і їх; чорта відстрашують водопʼяном і чорнобилем. Чорт бʼє в лице того, хто зачепить «пана» на нічній дорозі, і того, хто вночі «запіє» півнем. Дівчатам на нічній дорозі заступив путь пан у парі, високий як сосна, і зник лише від молитви, зірвавши страшний вітер. Повитуху, що пообіцяла ропусі «підбирати» її дітей, завезли до чортів; вона повідкривала там горщики, з яких вилетіли й подякували їй душі, а замість плати дістала черепки, що вранці стали золотом. Чорт заводить пʼяного шевця на «гостину» в болото, частує жабою й калюжею й міняє йому люльку на слимака; кіт, що грає на басі на чортівських забавах, видирає очі господареві, який його впізнав. Чорт за душу дає грошей, але підписану «свою» душу (фартух) мусить узяти, бо на «Божу» права не має; чорт рік служить за жовніра й не терпить лише навхрест носити ремені; перебравшись за жандарма, купує за сотку на ніч чужу жінку й обдирає її зі шкіри.

1912 Гнатюк · С. VIII–XV

Гнатюк відкриває огляд демонології чортом: його образ сильно потерпів від християнського впливу, і всіх духів почали звати «нечистою силою». За галицькими легендами, світ Бог творив разом із чортом; коли чортові стало нудно, Бог порадив йому вмочити палець у воду й стріпнути позад себе, а чорт умочив цілу руку — і наробилося чортів на дванадцять хорів. Чорти повстають і з дітей, що померли нехрещеними; вони навчили людей ковальства, вигадали горілку, млин, скрипку, тютюн і люльку, а гуцули казали Онищукові, що тепер чортів рідше видно, бо вони служать коло фабрик, тартаків і залізниць. Найбільше чорти бояться грому й свяченої води.

1912 Гнатюк · № 2–141, с. 1–68 · Галичина

Гнатюк, «Знадоби до української демонольоґії», т. 2, вип. 1 (1912), розділ «Чорти» — записи 1901–1911 рр., найбільше з Далешева й Колінок Городенківського повіту (І. Волошинський), а також із Бандрова Ліського, Костільник Бучацького, Будзанова Теребовельського, Ростік Вижницького повіту, Зелениці на Надвірнянщині та ін. Дідька можна «купити» в ворожбита в горах: треба плюнути на хрест чи образ і потоптати його, витягти чорта відром зі студні й підписатися кров’ю з мізинця; хто відмовиться, дістає від чорта по писку й лишається бідним. Щезники продаються в решеті, «як котики» — до багатства, довгого життя чи шани; такого годують несоленим молоком. Дідька виводять і з кажана, закопаного живцем у мурашник на дев’ять днів. Чорт показується паничем із люлькою, що сягає землі, хлопчиками «по-швабськи» вбраними з ріжками, когутом, котом, чорними котами в стодолі багатія, вівцею, бараном, вояком, жандармом, кумом; живе в бузині, дуплистій вербі, джерелі, млині, молотарні, гуральні, кузні, старих замкових пивницях; чорти доводять до ладу вівці на полонині тієї ночі, як пастухи її покинуть. Він міняє людям люльку на кінське копито, сплітає коням гриви, перевертає вози, переносить через ріку, кидає камінням, б’є по лиці, сипле вогнем, топить людей, відбирає мову, «записує собі» тих, хто його згадує, й тікає від дзвонів. Під грозою чорт ховається під шапку чи під людину, тому Перун, грім або святий Ілля б’є і їх. Чорт бере собі за жінку ту, що вмерла з нехрещеною дитиною, міняє нехрещених дітей на своїх, кличе повитух до своїх породіль і приходить у червоній шапці до жінки в пологах. Музики, яких пани кличуть грати на весіллях, опиняються вночі в болоті чи на пасовиську; один утратив око. У розділі й новели про обдуреного чорта (баба й дідько сіють навпіл, Олекс голить дідька), що їх варто розглядати як казки.