Гуцульське небо: зорі з сонця, місяць зі злих душ

ССонце — то лице Боже, то рай: там Бог, святий Ілля й ті душі, що на це заслужили. Спочатку сонце було дуже велике, але відколи на землі з'явилися люди, воно весь час меншає. Щойно народиться людина, від сонця відривається шматок і стає зорею, а коли людина вмирає, її зоря гасне й падає. Коли зір падає дуже багато, десь на світі великий помір від пошесті чи війни. Зоря доброї людини вертається до сонця, а зоря злої падає у світ, і з таких зір, що не вертаються, постав місяць. Ранкова зоря-денниця — то зоря Матері Божої, а вечірня зірниця — Архангела.

Земля плаває на воді. Коли води прибуває, земля підноситься до сонця, і настає літо: тануть сніги, морю прибуває, а земля ще вище. Та влітку все живе багато п'є, люди більше варять і перуть, води меншає, земля опускається, і настає зима. Сонце від початку світу стоїть на місці, а земля обертається, як кружок. Посеред неї височіє гора, і коли вона заступає сонце, настає ніч. На тій горі є великий хребет, де панує вічна ніч і куди долітають лише голуб та орел.

Вітер — то дух Божий, а буря — дух Юди-чорта: у вихорі, що здіймає стовпом пил і каміння, сидить чорт. Грім — то святий Ілля кидає каміння за чортом, а блискавка — його блискучий меч. Град і дрібний «хміль» — це крижини, які розбивають грішні люди. Вони носять їх у мішках за Юдою й висипають, де той звелить. Веселка — то Божа жила: вона тягне воду з чистої криниці під хмари, коли на небі хочуть пити. Хто дійде до початку веселки, стане всевідущим, а хто нап'ється з криниці, з якої вона п'є, і, не дихаючи, добіжить до другого її кінця, обернеться на жінку.

Записав В. Шухевич на Гуцульщині.