Іван Нечуй-Левицький

На дзвіниці вдарили в дзвін, і тонкий дзвінкий гук задрижав і розлився по селі на всі долини. Він ударився об близьку гору, вкриту лісом, одскочив і залунав коло дальшого шпиля, а там далі розлився десь далеко понад густим лісом та все лунав слабко та тихіше й замирав десь в тихих лісових западинах.

Вечірнє сонце, так як і вчора, обливало ясним промінням усю долину.

Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа.

Я з тобою ладна й в вогонь кинутись… Згориш ти — згорю й я.

Був у мене свій рай, були в мене свої ідеали... Я з дорогою душею прямувала до того раю. Той рай здавався мені Дантовим раєм, де людські душі чисті, високі, з високими думками, чистими, світлими, як кришталь; душі щасливі, все розуміючі. А тепер несподівано я побачила другий рай, зазнала пишний рай серця. Мене манить рай мислі, рай розуміння, мене манить і рай серця, рай любові.

Тепер я стала тобі рідною духом і ніколи од тебе не отступлюсь: ти мені до мислі, ти мені й до серця.

Людське життя, як оте море, — і шумить, і хвилює; хвиля гонить хвилю, доки й сама розібʼється об скелі або пропаде без сліду в глибокому морі… А нам треба держатись тої хвилі, треба боротись…

Якби в мене не було доброго товариства, то я б давно зачевріла, а може б, і душею загинула…

Життя й людська історія — така штукована, така складна річ.

Будемо засівати свою рідну ниву золотим насінням просвіти, широкої культури, будемо дбати якомога за добробут народу і України.

Трудно любить те, чого не знаєм.

Вона, певно, хотіла придбати собі царство небесне дуже економічно.

А нас тільки тим і годують і не дають нам нічого луччого, держать нас і народ наш в темноті, не дають народові навіть св. письма на його мові, що вже мають дикарі, не дають нам нашого хліба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волі, науки, школи, просвіти.

Зібрались ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край.

Живоття само по собі, вже тим, що воно живоття, має в собі велику принаду, велике щастя.

Любов - велика психічна сила!

Десь узялась якась нікчемна матеріальна любов…Ні, не нікчемна, а велика, непереможна сила, котрій народи ставили вівтарі, приносили жертви, курили фіміам, котру люде вознесли на небо, як богиню краси та кохання. Вона давала силу геніям, високо піднімала сила їх…То радість життя, найбільше щастя в життю, для котрого люде гинули, проливали кров і свою, й чужу…

Чи може ж хто сказати, що вже має ясні погляди на усе життя? Питання наступають на людину, як осінні чорні хмари. І небо ставить питання, і земля, і люде, і народ, і наука, і політика, і економія. Питання, як тіні в Дантовому пеклі, кругом обступають нас. Їх десятки, сотні. І хто розжене оті хмари? Хто може сказати, що він одгадав ті питання, які нам завдає наука, завдає людське життя?

Можна усе брати серйозно, можна й над усім глузувати, — як хто собі схоче. Можна самі серйозні ідеї зробити смішними, але це не буде велика честь для людського розуму.

І небо, й земля, і вода неначе вбрались в найдорожчі прикраси й ждуть, стрічають царя неба й землі - ясне сонце.

І хотілося мені, щоб і моя душа колись стала ясною зорею, й світила на землю, й веселила людські очі…

Якби мені сказала та біла лелія, що росте в саду: «Не любитиму», — я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце…

Тільки з вищою просвітою ми станемо вольні, матимемо право жити самостійно, знайти службу і...виходити заміж по любові або і зовсім не виходити...

Люблю життя, люблю рух, люблю заглядати вперед, чогось кращого жду, жду з нетерплячкою.

...отут, над Чорним морем, впала іскра на моє серце чи од моря, чи з синього неба, чи з темної ночі, чи з зірок; впала іскра й запалила мою душу; заморочила розум...

Женщини повинні мати стільки права на свободу, як і чоловіки. Женщина до цього часу була рабинею запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в гостинній.

Без загонистих людей, без ідеалістів не було б руху в житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя часом вимагають людських жертв.

Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей, нести між люде добро, розсипати гуманні ідеї, дбати про людський добробут, жити для високих ідей і вмерти за їх.

Ви не дивіться, що я дівчина. Не думайте, що ми усі думаємо тільки про бали та убори. І нам би хотілось жити розумним людським життям, витворити собі ідеали. І моя душа бажає ідеалу. І мені бажається суспільної діяльності, щоб і я поклала свою лепту на користь людям.

Часом себе пізнавати буває трудніше, ніж інших. Не раз своя душа, своє серце буває часом загадкою для самого себе.

…найвище щастя на землі можна знайти в душі, котра симпатизує нам, нашим думам, нашим ідеям; симпатія краситься коханням.

В кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й Бога, або в декого й багато Бога; і той Бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота.

Я знайшов свою Феваїду, свою Америку — то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для людськості, бо ми частка людськості.

Я почував серцем, що хочу любити.

Він почував, що її голос злився з його голосом, що в її душі задзвеніла та сама нотка, яка дзвеніла й у його поетично направленій душі.

…ми стоїмо за культуру, бо тільки своя література може дати культуру!

Наш український націоналізм — то свобода, прогрес, гуманність: це націоналізм новий, а не старий; він виступає з великою толерантністю до інших народів та усякої віри, стає за маси, за народ.

Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне.

…література — це сила.

…любов — найвища поезія, світ для серця, сонце в нашому хмарному буденному життю.

…як би хотілось пережити нову фазу людського життя, пережити мислями, взяти гарячу участь у ділі!..