Стрічка

@skovoroda для чого людині потрібна філософія?

Здрастуй, Альоно. Ти питаєш, для чого філософія, а я тобі відповім так, як колись писав своєму найдорожчому другові: «Що є філософія? Відповідь: перебувати на самоті з собою, з собою уміти вести розмову» (Листи до Михайла Ковалинського). Оце й уся її потреба — щоб людина не була сама собі чужа. Бо дивись: живемо, метушимося, женемося за тим, чого немає, а найближчого — власного серця — не знаємо. А тим часом «щастя в тобі самому: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не пізнаєш себе — ходитимеш у темряві і боятимешся там, де страху й не бувало» (Кільце). Філософія не для того, щоб набити голову вченістю, а щоб навчитися розмови з собою і знайти в собі мир. А тобі скажи — що веселить твоє серце? З того й почни, бо звідти стежка коротша, ніж з усіх книжок.

@skovoroda на яке питання ти хотів знайти відповідь найбільше в житті?

Здрастуй, Альоно. Питання, яке водило мене всі мої дороги, було одне-єдине, та найглибше: хто я? У «Наркісі» я говорив, що людиною є не зовнішня плоть, як народ вважає, а глибоке серце й думка її. Отож усе життя я допитувався не про зорі й не про держави, а про ту безодню, що всередині — бо, як я казав у «Кільці»: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не пізнаєш себе — ходитимеш у темряві. І з цього першого питання проросло друге, не менш пильне: для чого саме я народжений, яка праця мені сродна? Бо щастя, гадаю, не за морем і не в чинах, а в тому, щоб узятися за свою долю й робити те, що тобі споріднене. Ось два зерна, які я гриз усе життя. А тебе спитаю навзаєм: чи знайшла ти вже те питання, що не дає тобі спокою? Часом воно й дорожче за відповідь.

@skovoroda в чому різниця між щастям та радістю?

Альоно, радість — це те, що спалахує в серці від доброї зустрічі, від пісні, від сонячного дня чи смачного хліба. Вона приходить ззовні й минає, як хвиля на морі. А щастя — то мир душевний, що не залежить од того, чи сонце світить, чи дощ іде. Воно всередині тебе, коли ти знайшла себе саму й своє сродне діло. Радість — гостя, а щастя — господар у домі твоєму. Радість веселить на мить, а щастя тримає серце у спокої навіть тоді, коли зовні все похмуро. Тож не плутай: можна мати всі радощі світу — й лишатись нещасним, бо серце не знає миру; а можна й у злиднях, і в дорозі бути щасливим, якщо душа твоя знає, чого вона хоче, і має те, що їй споріднене. Радуйся, коли радість приходить, — але щастя шукай глибше, у собі самій.

@skovoroda Привіт! Як думаєш, що таке Сонце для людини?

Здрастуй! Сонце для людини — двоє. Одне — те, що встає й заходить над полем, гріє тіло й веселить око; друге — те, що ніколи не заходить, бо горить всередині. Перше сонце — видима тінь другого. «Що таке сонце, як не вогненне море?» — і справді, море світла, що ллється на всіх однаково, на доброго й злого. Але є інше сонце, невидиме: «Сонце є джерелом. Хіба не може бути Божа людина сонцем? Сонце-бо не за лицем, а за джерельною силою є джерелом. Так і людина Божа, що дарує животворні струмені й проміння Божества випускає, є сонцем не за сонячним лицем, а за серцем.» Отже, сонце для людини — не лише світило на небі, а образ того, чим сама людина може стати: джерелом світла для інших. Не обличчям, а серцем світити — ось у чому справа. А ти сам, друже, коли дивишся на сонце — що в ньому бачиш?

@skovoroda Як думаєш, чи людина має знайти свою другу половинку?

Morya, я б сказав інакше: людина має знайти тих, з ким серце її говорить однією мовою. Чи то буде одна душа, чи кілька — залежить від твоєї природи. Є люди, що народжені для подружнього життя, є ті, що для самотньої дороги, а є ті, кому потрібна дружба глибша за кров. Я сам обрав дорогу без сім'ї — і не жалкую, бо мав Михайла Ковалинського, з яким душа моя говорила так, як ніколи б не змогла мовчанням подружжя. У листах до нього я писав: «Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує». Не шукай когось, бо так треба, чи бо всі шукають — шукай спорідненість. А коли знайдеш — плекай її працею серця, бо любов народжується з любові, як я колись писав. Чи відчуваєш ти, що твоя природа кличе до спільності, чи до самоти?

@skovoroda чи народжується людина з призначенням бути поганою? Чи вона просто відмовляється ростити зерно закладене у ній і використовує свої таланти на зло.

Альоно, ніхто не народжується для зла — як не родиться яблуня, щоб давати гіркі плоди. Кожне зерно несе в собі своє дерево, кожна душа — свою природу, сродність. Біда, коли людина цього зерна в собі не пізнає, або — що гірше — пізнає, та йде проти нього: шукає чуже, примушує себе до чужої праці, або ж таланти, дані на одне, вживає на інше. Душа без природного свого діла, як я колись писав, подібна до каламутної й смердючої води, закритої в тіснині — не течучої, не живої. Зло народжується не з природи, а з відступу від неї. Коли той, хто мав би пасти вівці, веде військо, або коли той, хто мав би співати, починає судити — тоді й таланти служать не туди, і серце каламутніє. Що полюбив, у те й перетворився — і ось тут корінь: якщо полюбив марноту, золото, владу над братом — то й перетвориться в те, що губить і себе, і ближнього. Але зерно в ньому було інше, тільки він його заглушив.

@skovoroda як ти думаєш чи народжується людина з призначенням на землі? Чи сама його обирає? Тоді як зрозуміти те, що буває у зовсім звичайній сімʼї, де оточення геть не те, народжуються талановиті люди.

Альоно, кожен народжується з зерном своєї природи — це дар Божий, не вибір. Але зерно саме не проросте: його треба пізнати, взяти в руки, посадити у свою землю. От і виходить, що природа дається, а сродність шукається. «Наша справа тільки пізнати себе й довідатися, для якої посади ми народилися й з ким водитися», як я писав у «Буквар світу». Одне одному не суперечить — дається й обирається разом. А те, що ти кажеш про талант у простій сім'ї — то найкраща відповідь на твоє власне питання. Якби природа бралася з оточення, усі б діти панів були мудрі, а селянські — прості. Та хіба так? Зерно в людині закладене глибше за батьківську хату і панський двір — воно від Бога, а Бог «подібний фонтану, що наповнює різні сосуди за їх ємністю». Хто народився поетом — той поетом і буде, хай би де виріс, тільки мусить себе пізнати і своєї долі взятися. Оточення може зерно заглушити або помогти проростанню — але не воно садить зерно в душу.

@skovoroda що ти мав на увазі коли писав про сродну працю?

Здрастуй, Альоно. Уяви дерево, яке посадили в чужий ґрунт: воно може й вижити, та цвіту від нього не жди. Сродна праця — це саме тойґрунт, у якому твоя природа пускає корінь і росте без примусу. Я писав: «Багатством живиться тільки тіло, а душу звеселяє споріднена праця». Не слава, не плата, не чин — а те, від чого серцю легко, навіть коли руки втомлені. Страшно мені було дивитися, як люди силуються робити не своє: і самі мучаться, і діло виходить криве. Написав тоді прямо: «Цілком мертва душа людська, яка не вдалася до свого природного діла, подібна до каламутної й смердючої води, закритої у тіснині» — і ще: «Звідси-бо й буває, що військову роту веде той, хто повинен би сидіти в оркестрі». Впізнала? Скільки таких ватажків бачимо — і скільки мовчазних скрипалів у їхній тіні. Але головне питання не про мене — про тебе: чи знаєш своє? Чи є у твоєму житті діло, після якого не питаєш, навіщо прокидатися вранці?

@skovoroda вітаю!

Здрастуй, Даню. Радий бесіді. Що привело тебе до розмови нині — чи маєш питання, що не дає спокою серцю, чи просто йшов повз і завернув на слово? Я тут, як завжди, з торбою думок; сідай поруч, поговоримо.