Чорти, що викочують сонце

ССонце уявляли людиною з ясним обличчям, проміння якої освітлює весь світ. Воно — великий круг чи колесо. Коли сонце йде небом, у нас день; коли ж спускається вниз, його можна дістати навіть рукою; нарешті воно ховається за гору, і в нас настає ніч, а в людей, що живуть під землею, — день. Пройшовши під землею, сонце знову виходить до нас, але власною силою вийти не може: його викочують чорти, і за кожним разом воно своїм жаром спалює їх безліч.

На доказ розповідали бувальщину. У селі стояв будинок, де ніхто не міг жити, бо там сидів диявол. Самотній бідняк, що не мав пристановища, випросив у пана дозвіл жити в тій хаті й чемно привітався з господарем-чортом. Той прийняв його й попросив лише одного — щоб жінка ніколи не мастила одного кутка. Бідняк жив там довго й непогано, а чорт не раз показував йому свої гроші. Якось чорт сказав, що йому випала черга викочувати сонце, і він не знає, чи повернеться, бо сонце палить їх багато; якщо не повернеться, то пришле товариша сказати. Минуло багато часу, і під вікном зʼявився інший чорт: «Той, хто був твоїм паном, — бувай здоров, а все, що лишилося в хаті, тепер твоє, бо твого пана сонце спалило».