Цвіт папороті: всевідання на одну купальську мить

ННа Поділлі, Волині й Холмщині вірили, що папороть цвіте лише одну мить, опівночі напередодні Івана Купала. Хто здобуде той цвіт і носитиме при собі, стане всевідущим: знатиме все теперішнє й майбутнє і бачитиме, де закопані скарби. Тому чорти пильно стережуть цю мить.

Сміливець іде до наміченого куща ввечері перед Купалом. Він розстеляє довкола освячену скатертину, якою накривають стіл на великі свята, обводить себе й папороть колом освяченого ножа (у Проскурівському повіті кажуть, що ніж треба освятити дванадцять разів), кропить кущ свяченою водою й молиться. Чорт усіма силами пробує його налякати: стріляє, кидає каміння й дерева, наїжджає, лізе гадюками й звірами, оглушує свистом і ревом. Але сила чорта сягає тільки до кола, тож не можна ні боятися, ні оглядатися. Опівночі кущ осяює незвичайне світло, цвіт розкривається й злітає на скатертину. Її треба швидко згорнути й сховати за пазуху, а цвіт зберігати під шкірою долоні, у надрізі на лівій руці. Тоді біжать додому, не оглядаючись і не зупиняючись, хоч би які страхи ввижалися.

Найчастіше цвіт дістається випадково. Чоловікові, що шукав у лісі волів, цвіт упав у постіл, і він одразу дізнався, де воли, а заразом і де закопані скарби. Та в Грубешівському повіті казали, що до нього підійшов розкішно вбраний пан і запропонував обміняти постоли на чоботи. Щойно чоловік погодився, пан зник разом із постолами, а чоловік утратив всевідання й став дурніший, ніж був. На Луччині й Вінниччині розповідали, що цвіт випав, коли чоловік переодягав мокрі онучі, і той вмить забув про скарб.

У третьому томі праць експедиції (Народний календар) є ще два варіанти, записані за Маркевичем. В одному «небоязкий» чоловік зірвав цвіт, сховав його в шапку й чекав у колі других півнів. Почувши, що півні проспівали двічі, він рушив додому й зустрів знайомого мирового суддю з людьми. Ті нагадали йому зняти перед начальством шапку. Чоловік забув про папороть і скинув шапку — і в ту ж мить мировий із супутниками зникли разом із цвітом: то були чорти. Удома ж виявилося, що й перші півні ще не співали: то кукурікала нечиста сила. В іншому варіанті чоловік, що заснув біля папороті, шукаючи волів, знайшов їх завдяки цвіту в постолі. Дорогою незнайомець із закривавленими босими ногами випросив у нього постоли за цілу калитку грошей, засміявся й зник. Постоли лишилися, гроші обернулися черепками, а чоловік утратив і цвіт, і знання місцевості й цілий день блукав у лісі, доки його не вивели люди з іншого села.

На Гуцульщині кажуть, що то «квітка диявола», яку стережуть відьми й чорти. Хто хоче її здобути, іде ввечері перед Іваном у ліс шукати найбільшої папороті. За ним ідуть відьми, гукають, кричать і свищуть чорти, але не можна ні озиватися, ні озиратися. Знайшовши папороть, тричі обходять її задом наперед, лічачи навиворіт: «не один, не два… не дев'ять». Тоді стають лицем на схід, тримаючи в правій руці свічку з великодньої паски, і мовлять «Отче наш» навиворіт. Розквітлий цвіт хапають лівою рукою, ховають за пазуху й з молитвою поспішають додому. Та Юда рідко дає дійти: обертається чоловіком чи жінкою й заговорює, а щойно людина відповість, цвіт зникає. Буває, він підставляє ногу, і цвіт випадає з-за пазухи.

Записи експедиції П. Чубинського: т. 1, вип. 1, с. 77–79; т. 3, с. 196–198. Гуцульський варіант — В. Шухевич, Huculszczyzna, т. 3 (1902), с. 284.