Міфологія

• Стежка · 5 зупинок Боги, яких не було Лада, Леля, Купало, Коляда, Позвизд — ці імена часто називають «слов'янськими богами», але давні тексти Русі їх не знають. Вони з'являються в польських хроніках XV–XVI ст. (Длугош робить Ляду Марсом, Леля й Полеля — Кастором і Поллуксом), звідти переходять у Густинський літопис XVII ст., де книжник пояснює ними приспіви й свята: «Купало, якоже мню, бяше богъ обилія», — «як я гадаю», пише він сам. Учені-романтики XIX ст. додали решту. За кожним із цих імен стоїть справжнє — свято, пісенний приспів, звичай, — але не бог. Стежка показує, як ці постаті народжувалися на сторінках книжок.
• Стежка · 7 зупинок Кому клали треби: що засуджували давні повчання Крім літопису, про віру давніх слов'ян розповідають церковні повчання проти язичництва XI–XIV ст. — «Слово святого Григорія», «Слово христолюбця» та інші. «Слово святого Григорія» викладає навіть послідовність: спершу слов'яни клали треби упирям і берегиням, потім — Родові й рожаницям, а тоді Перунові; і досі, скаржиться автор, «по оукраинамъ» моляться Перунові й ставлять «другу трапезу» Родові й рожаницям. Інші редакції додають Хорса, Мокош і вил — «тридесять сестрениць», яких «невігласи мнять богинями». Стежка йде цим порядком. Повчання лише засуджують жертви й не кажуть, якими були ці істоти, а Є. Анічков (1914) уважав чимало цих рядків пізнішими вставками книжників — тож тут ми тримаємося самих слів джерела.
• Стежка · 7 зупинок Люди з силою Не вся надприродна сила в народних віруваннях належить духам: її мають і люди — сусідка, що доїть чужих корів, сільський шептун, гуцульський мольфар, градівник, що відводить хмару від села, характерник, якого, за подільським записом, можна вбити лише срібною кулею. Одні з силою народжуються, інші її вчаться чи дістають від нечистого; одних бояться, до інших ідуть по поміч. Стежка веде від відьми до тих, хто з нею бореться, і закінчується вовкулакою — людиною, що сама стала звіром.
• Стежка · 5 зупинок Мерці, що вертаються У народних віруваннях смерть — не завжди кінець: покійник може повернутися. Етнографи XIX — початку XX ст. записали кілька різних постатей, і Гнатюк у «Знадобах» друкує їх окремими групами. Мрець приходить до своїх — погодувати дитину, порадити вдові, забрати свою шапку — або вертається, бо за ним надто плакали. Покутник просить визволення: його гріх не спокутуваний, і лише жива людина може йому допомогти. Висільника не ховали на цвинтарі, і він не має спокою; утопленик лишається біля виру, де втонув, доки там не втопиться хтось інший. Останній — упир, найгрізніший: з двома душами, що й по смерті ссе кров. Стежка йде від тих, кого шкода, до тих, кого бояться.
• Стежка · 6 зупинок Небо й негода Грім, вітер, вихор, мороз і падуча зоря в народних уявленнях — не явища, а хтось. Стежка починається з літописного громовержця Перуна, а далі йде до того, що записали в селах XIX ст.: грім бʼє чорта, вітер бігає світом за Божим наказом, у вихрі крутиться нечистий, мороз морозить, як дихне, змій-літавець сиплеться іскрами над стріхою, а градівник відводить хмару від села.
• Стежка · 7 зупинок Пантеон князя Володимира 980 року, пише «Повість минулих літ», князь Володимир поставив на пагорбі за теремом у Києві кумирів: Перуна — дерев'яного, зі срібною головою й золотими вусами, — Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокош. Це єдиний перелік давньоруських богів, який дійшов до нас від літописця, і йти ним варто в тому самому порядку: від громовержця до єдиної жіночої постаті. Остання зупинка — Волос, «скотій бог»: серед кумирів 980 року його немає, але саме ним разом із Перуном Русь клялася в договорах із греками 907 і 971 років. Про більшість цих богів ми знаємо мало — часто лише ім'я, — і чесно скажемо, де закінчується джерело й починається здогад.
• Стежка · 5 зупинок Пошесті ходять селами Хвороба в народних віруваннях не приходить сама — її приносить хтось, кого можна побачити, підслухати, обдурити чи навіть утопити. Чума їздить каретою з шісткою білих коней і питає під вікном, чи є хто вдома; холера ходить простоволосою жінкою в одній сорочці й плаче; моровиця бреде вулицею коровою, і де зайде, там дохне худоба; лихоманка ховається в першій ложці страви. Над усіма ними — Смерть. Стежка складена з записів етнографів XIX — початку XX ст.
• Стежка · 5 зупинок Хто в хаті господарює Не вся нечиста сила живе далеко: дехто ділить із людьми хату, комору й пасіку. Домовик дбає про худобу, хованець носить гроші тому, хто його виносив, злидні сидять за піччю й тримають у бідності, а скарбник стереже закопані скарби. Ця стежка — по закутках селянського двору.
• Стежка · 7 зупинок Хто є хто в «Лісовій пісні» Леся Українка заселила свою драму-феєрію істотами з народних вірувань Волині, які чула змалку. Ця стежка веде від героїні до тих, хто її оточує в лісі й над озером, — і щоразу показує, що про цю істоту розповідали в селах, з яких виросла драма. Мавка Лесі — авторська героїня зі своєю долею; народна мавка — цілий клас істот. Тут видно обидва боки.
• Стежка · 6 зупинок Хто живе в лісі Ліс у народних віруваннях — не порожнє місце між селами, а чиєсь господарство. Там пасе вовків лісовик, танцює й заманює мавка, полює на мавок чугайстер, а блуд і морок водять подорожнього колами до третіх півнів. Пройдіть стежкою від господаря лісу до тих, хто збиває з дороги.
• Стежка · 6 зупинок Хто живе у воді Ріка, болото, очерет і море — кожна вода мала свого мешканця. Водяник править у вирі й тягне на дно, русалки виходять на Зелені свята з кришталевих палат, потерчата кличуть хреста над болотом, а за морем співають морські люди, яким приписували всі пісні й казки. Стежка йде від річки до моря.
• Стежка · 5 зупинок Хто носить гроші Коли бідний сусід раптом багатіє, село шукає пояснення — і знаходить його в нечистій силі. Над чиєюсь стріхою пролітає змій, що сиплеться іскрами: то він несе гроші; у когось на горищі живе хованець, якого господар дев'ять днів виношував під пахвою з яйця; у кишені — інклюз, монета, що завжди вертається й тягне за собою чужі; скарби в землі стереже скарбник, а чорти ночами тягнуть тачки червінців тим, хто продав їм душу. Та диявольські гроші, кажуть у записах, щастя не дають: «хто ж на них забагатіє?»

Одні жили тут тисячоліття тому, інші живуть поруч і сьогодні. У кожного — свої пояснення світу.

Давні народи

• VI–XIII ст. Давні слов'яни Давні слов'яни — предки українців, що в VI–XIII ст. жили на землях від Карпат до Дніпра й Дону: анти, згодом літописні поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати, а відтак люди Русі. 17 істот
• IX–VII ст. до н. е. Кіммерійці Найдавніший народ Північного Причорноморʼя, відомий на імʼя. Ассирійські тексти VIII–VII ст. до н. е. знають кіммерійців як грізних вершників, що вдиралися в Малу Азію. Геродот записав переказ про те, як вони пішли з нашої землі: коли наступали скіфи, народ хотів відступити без бою, а знать вирішила загинути на рідній землі. Знатні розділилися на два рівні загони й перебили одне одного, а народ поховав їх над рікою Тірас (Дністром), де, за Геродотом, їхні могили було видно ще й за його часів (IV, 11). Пам'ять про них лишилась у назвах «Кіммерійський Боспор» і «Кіммерійські мури» (IV, 12). Гомер в «Одіссеї» поселив кіммерійців на краю світу, біля входу в царство мертвих, у вічній темряві, куди ніколи не заглядає сонце (XI, 13–19). 1 повʼязаний міф
• VII–III ст. до н. е.; пізні скіфи в Криму — до III ст. н. е. Скіфи Кочовики й хлібороби степів між Дунаєм і Доном, яких найдокладніше описав Геродот у IV книзі «Історії» (бл. 440 р. до н. е.). Самі себе, за ним, вони звали сколотами, а «скіфи» — грецька назва. Геродот називає їхніх богів: найбільше шанували Табіті (він порівнює її з грецькою Гестією, богинею вогнища), далі Папая (Зевса) і його дружину Апі (Землю), а також Гойтосира, Аргімпасу, Тагімасада й безіменного бога війни, якого греки звали Аресом. Зображень, вівтарів і храмів, пише Геродот, скіфи не робили нікому, крім цього бога війни: його знаком був старий залізний меч на величезній купі хмизу. Скіфи мали й власний переказ про своє походження — про Таргітая і золоті дари, що впали з неба (Геродот, IV, 5–7). Греки Причорноморʼя розповідали про те саме інакше, через Геракла (IV, 8–10). 7 істот · 2 міфи · 4 повʼязані міфи
• VII ст. до н. е. — IV ст. н. е. Греки Причорноморʼя Грецькі міста на північному березі Чорного моря — Тіра в гирлі Дністра, Ольвія над Бузьким лиманом, Херсонес біля нинішнього Севастополя, Пантикапей на Керченській протоці та інші. Їхні мешканці принесли сюди грецьких богів, а місцеві землі й народи вплели у власні міфи. Саме від них Геродот почув грецьку версію походження скіфів: Геракл, жене корів Геріона, засинає в цих краях і в печері в Гілеї зустрічає напівдіву-напівзмію (IV, 8–10). Неподалік від Херсонеса, в землі таврів, греки поселили й історію Іфігенії, жриці кривавої богині. Самі таври, за Геродотом, теж називали свою богиню Іфігенією (IV, 103). 4 міфи
• відомі з Геродота, V ст. до н. е. Неври Народ, який Геродот поміщає на північ від скіфів-хліборобів, у верхівʼях Дністра й Бугу (IV, 17, 51). Звичаї в них, пише він, скіфські. За покоління до походу Дарія неврам довелося покинути свою землю через змій: їх там розплодилося безліч, і ще більше наповзло з пустелі на півночі, тож неври переселилися до будинів. Скіфи й греки, що жили в Скіфії, розповідали, ніби раз на рік кожен невр на кілька днів стає вовком, а тоді знову людиною. Геродот у це не вірив, хоч вони й присягалися, що це правда (IV, 105). 1 повʼязаний міф
• III ст. до н. е. — IV ст. н. е. Сармати й алани Іраномовні кочовики, що з III ст. до н. е. витіснили скіфів зі степів Північного Причорноморʼя; алани — одне з пізніших сарматських обʼєднань. Геродот розповідав про савроматів за Доном і про їхнє походження від скіфів та амазонок (IV, 110–117). Римський історик Амміан Марцеллін у IV ст. н. е. описав аланів: храмів і святилищ у них немає, а як бога війни, покровителя земель, якими вони кочують, вони шанують голий меч, устромлений у землю. Майбутнє алани вгадують за прямими лозовими прутиками, перебираючи їх у певний час із таємними замовляннями (Діяння, XXXI, 2, 23–24). 1 істота · 1 міф
• III–IV ст. у степах і лісостепу; кримські готи — до XVI ст. Готи Германський народ, що в III ст. прийшов до Північного Причорноморʼя й до кінця IV ст. панував у степах і лісостепу між Дунаєм і Доном, доки його не розбили гуни. Частина готів лишилась у гірському Криму й жила там ще тисячу років. Історик VI ст. Йордан у творі «Про походження і діяння гетів» (Getica) переказав готське передання про те, звідки взялися гуни: готський король Філімер знайшов серед свого народу чаклунок, яких готи звали галіурунами, і вигнав їх у пустелю, а там нечисті духи злягалися з ними й породили гунів (Getica, XXIV, 121–122). Мову кримських готів у 1560-х роках записав фламандський дипломат Ожьє Ґіслен де Бусбек. 1 істота · 2 міфи
• XI–XIII ст. Половці Тюркські кочовики, що з середини XI ст. володіли степами від Дунаю до Волги; самі себе вони звали кипчаками, а в Європі їх знали як куманів. Руські літописи вперше згадують їх під 1055 роком. Половці то воювали з Руссю, то укладали з нею мир і шлюби. Від їхньої віри лишились камʼяні статуї у святилищах на курганах. Францисканець Вільгельм де Рубрук, що 1253 року їхав через степ, описав звичай: над померлим насипають великий курган і ставлять йому статую обличчям на схід, з чашею в руці на рівні пупа. Галицько-Волинський літопис під 1201 роком зберіг половецьке передання про хана Отрока, якого запах степового зілля євшану покликав додому. За цим сюжетом Микола Вороний написав поему «Євшан-зілля» (1899). 1 міф
• I тис. до н. е. Таври Мешканці гірського Криму, від яких півострів у греків дістав назву Таврика. Геродот пише, що таври приносили в жертву Діві всіх, хто зазнав корабельної аварії біля їхніх берегів, і греків, яких захоплювали в морі: вбивали ударом палиці, голову настромлювали на жердину, а тіло, за одними розповідями, скидали зі скелі, на якій стояв храм, за іншими — ховали. Саму богиню, кажуть таври, звали Іфігенією, донькою Агамемнона (Геродот, IV, 103). Голови полонених ворогів таври ставили на жердинах над своїми оселями, щоб ті стерегли дім. У грецькому Херсонесі, що виріс на землі таврів, головною покровителькою міста була Діва (Парфенос): нею, разом із Зевсом, Геєю й Геліосом, присягали громадяни. 1 істота · 1 повʼязаний міф

Про кіммерійців і неврів знаємо лише з чужих переказів, тож на їхніх сторінках — що розповідали про них греки й скіфи, і чесне «чого ми не знаємо».

Найдавніші культури: лише археологія

• бл. 5400–2750 до н. е. Трипільська культура Хліборобська культура мідного віку, що жила на Правобережжі й між Дністром і Дніпром; назву дістала від села Трипілля на Київщині, де її 1890-х років дослідив Вікентій Хвойка (у Румунії ту саму культуру звуть кукутенською). Трипільці будували глиняні дво- й одноповерхові хати, розписували кераміку спіралями й ліпили численні глиняні фігурки, здебільшого жіночі. Від них лишились і глиняні моделі жител. У середині IV тис. до н. е. постали поселення-гіганти на сотні гектарів, як-от біля Небелівки. Багато трипільських поселень час від часу згоряло цілком; чи палили їх навмисно й навіщо, досі сперечаються. 1 знахідка
• бл. 3300–2600 до н. е. Ямна культура Степова культура пастухів мідної й ранньої бронзової доби, що простяглася від Дунаю до Уралу. Назву дістала від поховань у ямах під курганами: небіжчиків клали на спину з підігнутими ногами й посипали червоною вохрою. У деяких курганах знайдено дерев'яні вози, одні з найдавніших у Європі. На курганах ставили кам'яні стели з різьбленими людськими постатями й знаряддями. Генетичні дослідження (Haak et al., 2015) повʼязують нащадків степовиків ямної культури з поширенням частини індоєвропейських мов у Європі. 1 знахідка

Це культури, а не народи: як вони себе називали й якою мовою говорили, невідомо. Їхню віру знаємо лише з речей, тож замість богів і міфів — знахідки й тлумачення.

Готуються: Караїми, Кримські татари, Кримчаки.