Мрець

1876 Драгоманов · Розд. V, № 2, 4, 5, с. 62–67; дод., с. 391–392

Драгоманов, «Малорусские народные предания», розділ про мерців (Олександрійський повіт, Чернігівщина, Маріупольський повіт). Справжній мрець устає біля гробків серед челяді, що лякала одне одного рядном; дівчина зриває з нього намітку, і він ходить під хатою: «Хто взяв мою намітку, той і надіне», а коли вона надіває, забирає її під землю. На заговини мерці сходяться доїдати лишену вечерю — злодій із накраденим, висільник із мотузкою, родич, що не пролазить у двері з украденою сохою. Удова, що три роки плакала, «витягла чоловіка з ями»: він скосив їй хліб, а вночі розпоров груди; мертвий коханий веде дівчину з приданим на кладовище й шматує одежу. Злодії присипляють хату мертвою рукою й свічкою з людського жиру.

1895 Грінченко · Вип. 1, № 84, с. 48–49 · Слобожанщина

Грінченко, «Етнографічні матеріали», вип. 1 (Нижня Сироватка Сумського повіту): богомільний Нипипир, що заснув під церквою з вареником у роті, прокинувся на службі мерців; ті вимагали ділити вареник, а він пересаджував їх на могилах — молодих до молодих, старих до старих, тих, що вмерли одного року, — поки не заспівав півень і мерці не попадали в ями.

1900 Грінченко · № 166–169, 171–174, с. 130–142 · Сіверщина

Грінченко, «Із уст народа» (записи 1883–1900 рр. з Чернігівщини, Харківщини й Слов'яносербського повіту). Мерці говіють у церкві, і в «глухий тиждень» посту там не правлять; рідна мати-мрець хоче з'їсти доньку, що зайшла на світло, а хрещена її рятує. Неупомянуті на Діди мерці обступають бідну вдову й плямкають під вікнами, доки вона не поставить води й чарку; на Діди ж мати забрала в мерців доньку на рік. Мертвяк у білому з-під хустки ходить під вікном: «Оддай моє!» Покійна баба, що «щось знала», товче ночами в ступі, і мак у домовині мав її спинити. Хто закладається йти на гробки, того «накарає».

1904 Гнатюк · № 211–243, с. 124–143 · Галичина

Гнатюк, «Знадоби», т. 1, розділ про мерців (записи 1895–1903 рр. з Бучаччини, Кам'янки-Струмилової, Теребовельщини, Дрогобиччини, Збаражчини й Снятинщини). Померла в пологах мати щоночі приходить годувати немовля; чоловік, що засвітив каганець під горщиком, побачив її біля колиски — вона вдарила рукою об стіл і лишила випалений знак долоні. Мертвий батько колише дитину; майстер Штефан два роки по смерті ходить радити жінці, як ґаздувати; молодий господар прилітає до вдови іскрами крізь вікно й три роки ходить до неї. Мерці на Страсний четвер мають свою службу в церкві й розривають живого, що там лишився; дівчину, що плакала за матір'ю, вони подерли, і кожен узяв клапоть на свій гріб. Сусіда, що покликав побратима на Святвечір, приходять усі мерці цвинтаря. Мрець, з якого зірвали шапку, не може піти без неї; мертвий наречений везе дівчину на цвинтар. Мерців не можна «займати»: хто заговорив до мерлої баби, того вона вдарила рантухом, і він п'ять днів не міг рушитися. Від мерця, що ходить до вдови, позбуваються, роблячи щось «не по-людськи» (див. міфи).

1912 Гнатюк · Т. 2, вип. 2, № 562, 591–592, с. 3, 14–15 · Галичина

Гнатюк, «Знадоби», т. 2, вип. 2 (Далешів Городенківського повіту, 1910; Будзанів, 1903). Мати, що лишила немовля, щовечора приходить його годувати, а на день, коли печуть коровай для нової жінки вдівця, приходить востаннє. Той, за ким плачуть, лежить у воді, а на запусти, коли мерці йдуть до церкви, несе на голові цебер води — сліз — і клене рідних; над матір'ю, що плакала на гробі доньки, стало щось розпатлане й ударило руками об поли.