Упир

1872 Чубинський · С. 205–206

Луцький повіт: упирі мають лише людський образ, а насправді це чорти. Проскурівський: упир — мертвець, що ходить уночі, і від нього кладуть на вікно шматок заліза; упирі бувають живі й мертві — у обох червоне обличчя, мертвий лежить у труні навзнак і не розкладається, але без живого не шкодить, бо живий носить його на спині; нападає завжди ззаду, а підозрюваному пробивають груди осиковим колом. Там же запис: «Упиря можна пізнати ще тоді, як він живий: він на лиці дуже красний».

1876 Нечуй-Левицький · С. 64–65

Упирями бувають знахарі й вовкулаки; «упир і непевний усім відьмам родич кревний». Упирі ссуть кров, тримають у руках дощ і насилають посуху. Нечуй-Левицький згадує, що недавно в Таращанському повіті в посуху люди викопали одного старовіра й лили на нього воду з решета, приказуючи: «давай дощ!».

1877 Чубинський · С. 337–338, 357, 360 · Поділля

В. Антонович, «Колдовство» (за актами судів XVIII ст.): віра в упирів жила й тоді. Під час моровиці 1738 р. на Поділлі селяни Гуменців, що вночі обходили поля хресним ходом, натрапили на шляхтича Матковського, який шукав коней з вуздечкою в руках, і вирішили, що це упир — уособлення моровиці. Громада схопила його й самосудом спалила; перед стратою йому замазали рот свіжим гноєм і зав'язали очі ганчіркою, змоченою в дьогті. Антонович наводить ці дії як звичайні при спаленні упирів; ще одного звинуваченого під час чуми 1770 р. в Ярмолинцях спалили в бочці зі смолою. Це історичні свідчення про самосуди, а не перекази.

1900 Грінченко · № 165, 170, с. 130–134 · Сіверщина

Чернігівщина (записи М. Чудновської, 1898): у Чернігові помер пан, і, бо тоді ще не «печатали» могил і не заклинали душу, він почав їздити з того світу в кареті, розпитувати наймитів про господарство й бити їх. Архієрей перестрів його з молитвою на мосту — пан зарився під міст; його відкопали, а він лежить, дивиться з-під лоба й сміється. Коли його пробили осиковим кілком, кров бризнула на три аршини вгору, і він більше не їздив. У Муравейці мати, яку поховали без «запечатування», прилітала на крилах до млина й кликала сина; він нацькував на неї собак, а відкопавши, люди побачили, що вона лежить не так, як мертві, і пробили її осиковим кілком.

1904 Гнатюк · № 265–281, с. 159–174 · Галичина

Гнатюк, «Знадоби», т. 1, розділ «Опирі» (записи 1899–1903 рр. зі Старосамбірщини, Бучаччини, Теребовлянщини, Дрогобича й Кам'янки-Струмилової). Родина опирів робить із новонародженого опиря, помастивши його кров'ю чоловіка, що лягає спати й не хреститься, й перевівши через сирий шнур; батько, підслухавши, топить у воді жінку й сина-«опирчука». Опирі ніччю сходяться вогниками, сідають людині на плечі псом, гризуться по-собачому — хлопцеві, що кинув у них вилами, посікло язик. Опир іде до молодят і висисає з них кров, сподіваючись на товариство живого; мертвому парубкові десять разів розриваються зв'язані руки, а в труні він лежить долілиць, — його пробивають осиковим колом, бо він «за сім літ людей потинав би»; іншому відтинають голову й кладуть між ніг. У попа з двома серцями прибивають друге, живе серце; грішному мерцеві насипають у гріб маку, щоб лічив його. Свячений образок на грудях мерця давить, як камінь, і не дає йому встати; опир не може встати й тоді, коли йому зв'язали ноги сирими нитками. Поштар до перших півнів бореться з опирем у хаті, де той лежить на лаві; є й «князь опирів», що перекидається орлом і півнем у поєдинку з наймитом-чарівником.

1908 Шухевич · С. 284 · Гуцульщина

У гуцулів упир — чоловік, такий самий, як відьма: одні упирі «від коней», інші — від рибальства, від полювання; упир знає, яка жінка відьма, і може їй завадити, а якщо вони знаються, упир перекидається конем, і відьма їде на ньому. Померлого упиря кладуть обличчям до землі, а піп має «запечатати» гріб, щоб упир не вийшов.

1912 Гнатюк · С. XII–XIII; № 709–748

Гнатюк: опирі бувають родимі й роблені; родимий має малий хвостик із чотирма волосками, на лиці завжди червоний і має дві душі, тому й після смерті ходить світом сім літ; коли опир умре, настає велика злива. Опир виходить із гробу, потинає рідню й сусідів, висисає кров із молодят, а навіть викликає помір у селі; показується псом, котом. Щоб позбутися опиря, його тричі обносять довкола села, пробивають осиковим колом або викопують і порубують.