Смерть за куму: «верти не верти, а треба вмерти»

ЖЖили собі бідні чоловік і жінка, і всі діти в них умирали. Коли Бог дав їм доньку, вони вирішили, за старим звичаєм, узяти кумою першу людину, яку зустрінуть. Чоловік вийшов досвіта за село й перестрів стару кирпату бабу. Він попросив її в куми, а дорогою спитав, як її звати. Баба відповіла: «Я — Смерть». Чоловік злякався, але подумав, що Смерть усіх бере однаково, і панів, і мужиків, тож цуратися її не варто, і повів її до хати.

Після хрестин Смерть віддячила кумові за те, що не погордував нею, і відкрила йому таємницю, якої не можна казати навіть жінці. Хай іде до кожного хворого й дивиться: якщо Смерть стоїть у недужого в ногах, той видужає, і досить давати йому пити саму холодну воду. Якщо ж вона стоїть у головах, треба тікати, бо такого вона забере.

Чоловік пішов до багатого пана, якого не могли вилікувати жодні лікарі, і побачив куму в пана в ногах. Він напоїв хворого свіжою водою, і пан одужав. Відтоді кума кликали скрізь, обдаровували волами, коровами й грошима, і він став найзаможнішим на селі.

Нарешті прийшла черга і його. Злігши, він усе поглядав, чи не стоїть кума в ногах. Коли ж побачив її в головах, звелів жінці й дітям перевернути ліжко, щоб голова опинилася там, де були ноги. Та Смерть щоразу переходила слідом за головою. Тоді чоловік зітхнув, перехрестився й звелів поставити ліжко, як стояло, та готувати сорочку на смерть і свічку: «Верти не верти, а треба вмерти».

У записі з Вибель Чернігівського повіту (1898) Смерть так само приходить до бідного наймита, називає його братом, обідає з ним і обдаровує: окраєць хліба в нього не меншає, а жменька зерна за ніч наповнює засіки житом.