«Я люблю всяку музику, але як тільки почую один акорд народної пісні, мелодичної й глибокої, то вся моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодія, як огонь, проймає мене до самого серця, до душі. Я так і чую в тій пісні все горе українського народу, пере» — Іван Нечуй-Левицький — Хмари

Я люблю всяку музику, але як тільки почую один акорд народної пісні, мелодичної й глибокої, то вся моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодія, як огонь, проймає мене до самого серця, до душі. Я так і чую в тій пісні все горе українського народу, перебуте за тисячу год!

Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив.

Мова зникає, коли нею не говориться про любов.

…розкуркулити мозок не можна.

У кожного "Я" є своє ім'я, на всіх не нагримаєш грізно, ми — не безліч стандартних "я", а безліч всесвітів різних.

Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила і воля святая!

Я — та ж сама блощиця, як, правда, й усі ми, що звемо себе "вищими людьми". Тільки ми, ці "вищі люди" — брехливі, самозадоволені блощиці. Ми обманюємо себе й других, запевняючи, що живемо з власної волі, що вільні у виборі життя й смерті, що життя наше потрібне для якихсь особливих, вищих цілей, до яких проста, постільна блощиця не може бути участна.

…можна вірити тільки в те мистецтво, що просуває вперед всю будову мислі, відчуття, побуту, для боротьби за завтра і для прийняття його.

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, як їх почує!..

Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік.

Ах, як я втомився, мамо!

…здійняла з дна душі цурупалки старих одбутих почувань.

Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, але й минуле.

Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і щасливі.

…настане моє полудне.

Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ!