Ольга Кобилянська

Чоловік без землі нічого не значить.

Світ для всіх. Для багачів і убогих.

Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята.

Любов – то широке море, що має свій приплив і відплив, свої вири і підводне каміння, свої розбурхані хвилі і свою рівну та чисту поверхню.

…сиджу самотою і дослухаюся до бурі в своїй душі, дослухаюся до волання шаленої, неприборканої туги..Що хоче те немудре серце? Чого воно не дає мені спокою? Що так немилосердно розхитує мої засади, як буря ті смереки на горі?.. Кажуть, що є натури, які самі себе знищують.Чи я така натура? І кажуть ще, що є залюбливі натури… Я, напевне, належу до них…?

Якщо я колись стану поганою і черствою, то дорікну Богові: навіщо він наділив мене гарячим серцем і прекрасною душею? Ніхто, жодна душа не відповіла ще взаємністю на мою любов…

Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх.

Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя.

Любила над усе елеганцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя…

Я живу штукою, і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що «мужа» не має…

Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе й до природи…

Пробувати з нею - то чиста розкіш; яка з повна оригінальності і необмеженої правдолюбивості! І навіть коли мовчить, то мовчить, повна думок.

…коли вже спинявся на мені її погляд, то в моїй душі немов сяло сонце.

Тепер я вже знаю, що мені нема без неї життя, що моя сила без неї є нічим, що без неї не можу жити.

Мій ідеал - се чоловік розуму.

Подружжя було б чимсь дуже гарним, коли б люди самі не споганювали його.

Всіма нервами мого серця привʼязана я до сього життя. Мені здається, що передо мною лежить якась сама краса його і манить до себе.

Коли мається за мужа доброго і ніжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тоді не можна від долі жадати більшого скарбу.

…в мене настало «полудне». Воно настане і для нашого народу, не правда ж? Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня…

…настане моє полудне.

…я химерниця.

Так боріться до чогось, робіть щось, якусь працю що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги.

Коли живеться правдивим життям? Чи тоді, коли багато терпиться? Чи коли багато відчувається? Чи, може, тоді, коли живеться невгамовано відповідно до своїх лихих і добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко, з розумом.

Хто перший придумав поняття «щастя»? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в «полудню» людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же — чи вона йде правою дорогою до його?

…як страшно мусить житися при чоловіці, котрому не можна віддати ні серця, ні поважання?

...здавалося, що одна з її найзвучніших струн урвалася.

…вони затроїли мені душу.

Її серце рвалося до чуття. До тонкого сердечного чуття, як до гармонійних звуків. Мріла об тім, щоб її любили не якоюсь неспокійною, пристрастною любовʼю від сьогодні до завтра, але тою незгасимою любовʼю, якою люблять лиш дуже лагідні, тонкі або дуже вірні натури.

Життя, яким вона жила досі, було якесь незріле. Було напʼятноване клеймом якоїсь недостачі й рабства і було випливом брудних обставин. Але вона знає, що можна й інакше жити; і вона має почуття, що не впаде ніколи більше духом відтепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, здається їй якоюсь красою і не знищив права на якусь іншу будучність. А ту іншу будучність хоче вона собі виробити працею.

В її серці заворушилася туга за життям любові.

…і з цілої її істоти рветься щось на волю, але уста мов поражені…

Кожна людина повинна свою силу і красу використати.

Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!

…ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!

Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі - ні! Поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!

Я страшно хочу жити! Я пила би це життя!

Я бажала, щоб ми стали інтелігентним народом, свобідним, непоборимим в своїй моральній силі, щоб дійшли також до «полудня». Розуміється, кожна і кожна одиниця мусила би сталити свої сили, перемагати i себе, щоби розуміти життя пануюче, і бридатися прикметами невільничими.

Передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зріючим у тисячних красках.

Кождий час має свої рани…

В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна життя!

Пісня про любов давня, як світ, і де вона поважна і непоборна, там кориться все перед нею.

Звикати до когось, від кого душа болізно відвертається, значить затуплювати свою душу на кошт...

...всі ми повинні різьбити самі себе.

Мої ідеали були; бачити свій народ сильним, на рівні з іншим народом, культурним, жінок його укінченими типами, гідними репрезентантками його, і силою, з котрою мож було у всіх випадках числитися.