Володимир Винниченко

Іноді сильне любовне почуття і з лицемірів робить щирих людей.

У Радянському Союзі, дівчино, нема і не може бути при найбільшому бажанні коханців справжньогої кохання, того кохання, яке витворюється довір'ям, симпатією, ніжністю. У нас може бути тільки суто фізичний потяг і фізичне з'єднання парочок. Але ж це не кохання людей, Марусю, це — кохання якихось комах, навіть не вищих тварин, бо і в тварин є довір'я, оцінка, вибір, спільність смаків. А в деяких з них і відчування краси та поезії при коханні.

Замолоду люди бувають здоровіші, чуліші до закону правди. Потім вони старіються, слабшають, всередині їх розвиваються інші сили, які й забивають інстинкт правди. А надто такі сили як любов до влади, панування, високої оцінки себе людьми, до оплесків, вихваляння, плазування перед ними інших людей. Ця любов до високої оцінки у людей спадкова, вона стала немов би просто інстинктом.

…інстинкти!. Це — величезні сили. Всяка жива істота має інстинкт життя і, хоче чи не хоче, мусить підтримувати його всіма засобами: їжею, одежею, приміщенням. І коли якийсь ворог віднімає ці засоби, в неї виникає страх за своє життя. Тоді її інстинкт кричить, ґвалтує, примушує істоту тікати від ворога, або боротися з ним усякими способами.

Любов до себе — це насамперед любов до життя, яке б воно не було. Це найвищий закон тієї сили, що нас створила. В науці ця любов зветься інстинктом життя…

Треба бути зовсім без розуму й без пам'яті, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.

…часом одна здібна, щира, незалежна людина може зробити більше, ніж сотні залежних бюрократів.

Нам треба, Степане, правди, яка б вона не була! Нам треба знати, на що ми спираємось, на щось міцне, чи на... будівлю, підгризену термітами.

Не забувай, що ми відповідальні за наших дітей і родичів, що своєю невірою ми стягаємо недовір'я не тільки на себе, але й на них.

А що таке народ, ваша світлосте? Мила собі поетична фікція, якої вживали доти, доки була корисна. Народу, як і пролетаріату, немає, ваша світлосте. Є держава. А держава — це Фрідріх Мертенс, князівно. А коли Фрідріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччина. Ну, і народ, коли хочете, ваша світлосте. Так, так, ваша світлосте, оцей самий фабрикант гумових препаратів. Більше ще, ваша світлосте: цей фабрикант гумових препаратів буде одним із перших Королів Землі. Королів Землі, ваша світлосте!

Який благословенний, чарiвний дар життя - молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама - щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога... Молодiсть - це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?

Чудодійна, страшна річ - надія. То вона, а не страх, не покірність веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордіших, найодважніших утримує від бажання кинутись на катів і в нерівній, безнадійній, але почесній боротьбі знайти смерть. Опортуністична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби відтягти останню хвилину на міліметр далі.

Соціалізм — це віра в чорну магію. Проповідують її фанатичні дурні або реалістичні шарлатани, а вірять у неї каліки, невдахи і плебс. Він же, граф Елленберг, здається, не подібний ні до мага, ні до дурня, ані до шарлатана, він більше, ніж хто небудь, вірить у вічний, абсолютний закон — рівності людей не було, ніде немає й бути ніколи не може. Слабші й дужчі, гірші й кращі, чернь і аристократія. Так було завсігди, так є тепер і так буде повік. Міняються тільки форми, але сам закон зостається непорушним і незмінним. Хіба ж це соціалізм?

Знай, що робиш. Перевір, виміряй свою душу, – чи вистачить її піднести те, що береш на себе; чи з криці вона, чи з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але вiд малесенького пiдколу лускає и зморщується, чи вічне джерело, що б'є вгору й не скоряється навіть під важким камінням.

Сьогодні зрада є злочинство, а завтра — геройство. Три тисячі літ тому теперішні чесноти вважали за злочин. Через другі три тисячі літ сучасні злочини вважатимуть за дитячі забобони. А життя й через три мільйони літ буде так само абсолютним, єдино справедливим законом, а радощі й насолоди його єдино моральними приписами, які розумній людині треба виконувати.

Кохання кохає тільки для себе. І коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тільки страждання коханого. Любов любить для любого. І коли її страждання дасть радість любому, вона розіпне себе для цеї радості. Кохання є дикий кричущий цвіт, з якого виростає рідкий-рідкий плід - любов. Без цвіту немає плоду, але не всякий цвіт дає плід.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.

Життя, Нію, не в красі, краса в житті, в любові, ось в цьому.

Одне мистецтво має вічність.

Двом богам не служать!

...людина все робить, навіть дрібниці, маючи себе на увазі.

Хто в себе не вірить, тому ніхто другий не повірить.

Святiсть - найслабша перепона, вона занадто напружена, мiй бiдний, Медведю! Святiсть легше всього рветься...

...сміх є дзеркало душі.

Бути українцем — значить бути постійно в стані доказування свого права на існування.

Щастя - це не те, що ми отримуємо, а те, що ми даємо.

Треба творити шлюб, Ганно Пилипівно. От у чім вся причина. Творити свою любов. Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, упертістю, гордістю. От ви закохані в кого-небудь. Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хіба це є підстава для шлюбу, для народження нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте у дрібничках, у звичках, у найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для утворення шлюбу, справжнього, гідного теперішньої людини.

Краще знати найстрашніше, ніж не знати нічого і все підозрівати.

Сімʼю не можна зруйнувати збоку. Вона завсігди розпадається зсередини.

Важна суть, а не форма. Суть же - це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, верстат.

Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидає з неї все, що було колись брудного, і лишає собі тільки саме радісне, зворушливе.

Революціонери завсігди були, є й будуть. Кожна молода, здорова й жива людина є революціонер.

А що таке «чесність», «нечесність»? Плід людської глупоти, лицемірства й поганого соціяльного ладу…

Моральність - це рожевий пудер на законах природи.

…коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, ніж з дурною й підлою.

...як мало людині треба, аби вона була щаслива!

…ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона.

…як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одно в одного, що я вже не розумію слова «загубити». Кого загубить? Себе?

…я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять.

Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, з якого витікають чуття, і хто стоїть у їх границь? В кожнім разі, не завсігди свідомість.

Мені приємно заманути чоловіка на саму гору й зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах - є найкращий.

Смійтесь, серце, завжди.

...наші ідеї, наша любов до ближнього, наші горді, великі поривання, наші святині — це тільки листя. Розумієте: тільки листя, віти і віточки. Обріжте всі листя, обрубайте всі віти, лишіть людину голим пнем, але хай буде у нього живий, простий, грубий, чорний корінь під землею і дерево собі житиме і знов дасть і віти, і листя.

От мені, наприклад, сумно, що зірки біжать між хмарами одна за одною. Сумно, що десь низький жіночий голос, як оксамитовою стьожкою в'ється по сходах. Сумно, шо десь єсть країна, в якій більше не співають в гаях наших чудових пісень, а в хатах замість вареників їдять лободу.

Я тільки-що повечеряв і почував себе цілком зручно на своєму матраці на планеті, яка зветься Землею. В небі вже світились крізь розідрані непокійні хмари инші планети і я до них дружелюбно посміхався.

Хм! Чого мені радісно? Хіба я знаю? Радісно, що вітер такий м'який і соковитий. Радісно, що зорі кліпають, як засоромлені оченята дитини. Радісно, що внизу гомонять істоти, похожі на мене, і чогось рухаються, і спішать кудись, і минають повз мене. Хіба я знаю? Радісно, що далеко-далеко єсть країна, де їдять вареники з крапинками сиру і гай увечері, зверху позолочений, а внизу таємно-темний, вогким пахом будить щось в душі.

Я знаю, що хотіння є життя й тому: блаженні багато, дуже, люто, нейздійснимо хотящі, бо тих є життя вічне.

…мені нудно жити. Невимовно нудно, до гидливості, до блювання нудно! От і все. Я не можу уявити собі нічого в житті, чого б я хотів. Багатство? Влада? Слава? Краса? Кохання? Нудне все це до омерзіння, не нове, не піднімає, не вабить. Ніякі найфантастастичніші й неможливі можливості й неможливості не в силі примусити дужче забитися моє серце.

…згодом ми пізнаємо світ і, будучи щирими принаймні з собою, приходимо до висновку, що кохати можна й не один раз, і не одну, й що нікого ні для кого не призначено й у цьому чутті є стільки ж святості, скільки й у чутті голоду чи згаги. Ми стаємо богами.

Я — та ж сама блощиця, як, правда, й усі ми, що звемо себе "вищими людьми". Тільки ми, ці "вищі люди" — брехливі, самозадоволені блощиці. Ми обманюємо себе й других, запевняючи, що живемо з власної волі, що вільні у виборі життя й смерті, що життя наше потрібне для якихсь особливих, вищих цілей, до яких проста, постільна блощиця не може бути участна.

Закон життя, усякого: людини, мікроба, блощиці й планети - хотіння. "Хочу!" — от що співає, дзвенить, гукає, стогне, шумить і всяко виявляє себе в природі.

Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання - руський, з переконань - неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос.

Ми цінимо те, що самі, своїми зусиллями здобули.

Що реакційного в бажанні відродити душу тридцяти пʼятимільйонного народу? Що? Що поганого в тому, що ми хочемо, щоб народ, який дав нам життя, не обижали, щоб...

Скільки богів я позвергав! І коли останній упав, я сам став як бог, і світ перевернувся на нудну, одноманітну, так зрозумілу й вічно повторну пустелю.

Перший бог, якого утворила собі двонога істота, зробив її людиною. І останній бог, якого вона звергає, повертає знов у тварину. Це - так. Ми робимо коло і приходимо до вихідного пункту, тільки з другого боку, немов би зробивши навколосвітню подорож.

Ми творцями буваємо доти, доки ми — люди, доки ми віримо, що Бог правду бачить, та не скоре скаже, що в блощиці душі нема, а в нас є.

…здійняла з дна душі цурупалки старих одбутих почувань.

Дідусю Дніпро, поможи й принеси те, до чого рветься душа!

…всі ми слабі, всі грішні, всі, простіть мене, паршивці, як каже ваш тато, але тільки одні скоряються цій слабості, узаконюють її, а другі не хотять узаконяти, не хотять скориться. Хочу сили, радості, любові хочу, й більш нічого! От. Хай я буду падать, хай по капельці буде набиратися ця сила, хай і радості не буде, й злоба хай буде, а я все-таки їх не признаю, не скоряюсь. І от це вже саме ослабить силу страждання.

…що таке життя, як не суцільна серія мрій?

…життя — це густа сіть ниток. Заплутана, переплетена, в яку небезпечно втручатись, бо сам заплутаєшся й загубиш власну нитку. Щоб неухильно йти по сій нитці, треба певної жорстокості, треба мати твердість і силу одривати од себе чулі нитки.

Хіба ж можна зрівнять по багатству почуття, думок, фактів і так далі життя чоловіка, у которого є велика, висока ціль, і життя якого-небудь обивателя, котрий сам не знає, навіщо живе, которого ціль як-небудь без особливої, удушающої скуки провести день?

Я жив без цілі, глупо й пошло не через те, що мені подобалась така жизнь, таке життя, а через те, що не знав нічого кращого й думав, що й не може бути.

Моя свідомість в гармонії з моїми хотіннями, й це також зміцнює мене й сповнює гордою радістю.

Я люблю свій народ, мій забитий, занедбаний народ, мою Україну ніжну, сумну, скорботно-співучу.

Як я міг не хотіти жить? Як?! Та це ж найбільші благо й радість. Ну, хай я проживу ще тільки двадцять років, хай, справді, на завсігди, на віки я піду з життя й ніколи вже більше не зможу вернутися, не зможу хоч одним оком зазирнути, що сталось на світі, що змінилось, якою зробилась земля, хай я ніколи не зможу дізнатись, навіщо потрібно було моє існування, - хай так, але що з того. Я благословляю життя й за те тільки, що маю його, я дякую комусь і за те, що ще двадцять літ буду жити. Я благословляю й той сум, і ту тиху тугу, з якою думаю про те, що треба буде піти від сих биндюгів, пороху, бузку, крику дитинчат, тихого вечора, планів і хотінь.

Ви мене тепло і гарно…хвилюєте.

Ах, як я тужив один час за людиною, що померла в мені! За цею голубою височінню, за побожним трепетом, за жагучим бажанням заслужити посміх Вищого Судії!

Люди ж — це суть ті, які знають і глибоко вірять в те, що колись предстануть на Страшному Суді; до такої міри твердо знають це, що бояться, наприклад, померти в непристойному вигляді. Як там буде на тому Суді, який присуд вирече їм Вищий Судія, - це питання інше, - вони ж хотять бодай у перший мент, коли предстануть, не зробити враження якихсь непоштивих нахаб. От це — люди. Вони знають, що в них є душа, а в блощиці нема, що душу цю до смерті понесуть у голубу височінь світлі янголи й принесуть її кудись, де буде без кінця життя.

Поки ми не стали богами, ми віримо, що кохати можна тільки раз у житті, що від кохання дістають гарячку, туберкульоз, що кохання - це свято чуття, яке спалахує між двома істотами спеціально призначеними одна для одної. І в багато дечого іншого ми віримо. А через те всіма силами прагнемо цього, а від цього прагнення плачемо й радіємо.