Ну що б, здавалося, слова…

Ну, що б, здавалося, — слова?!Слова та голос — більш нічого!...А серце бється, ожива,Як їх почує. Знать, од БогаІ голос той, і ті словаІдуть між люди. Помолившись,Не те, щоб дуже зажурившись,А так на па́лубі стоявІ сторч на море поглядав,Мов на Іу́ду. Із тума́ну,Як кажуть, стала виглядатьЧервоноли́цяя Діяна.Я вже подумав спать лягать,Та й став, щоб трохи подивитьсяНа круглолицю молодицю...Чи теє — дівчину. Матрос,Таки земляк наш з Островно́ї,На вахті стоя,Журився сам собі чогось;Та й заспівав, — звичайно, тихо,Щоб капитан не чув: бо з-лихаЯкийсь лихий, хоч і земляк.Співа матрос, як той козак,Що в наймах виріс сиротою,Іде служити в москалі.

Давно, давно колисьЯ чув, як сто́я під вербою,Тихенько дівчина співала;І жаль мені малому сталоТого сірому сироту,»Що він утомився,На тин похилився, —Люди кажуть і говорять:Мабуть, він упився.«І я заплакав: жаль маломуБуло сіроми сироти.. . . . . . . . .

Чого-ж тепер заплакав ти?Чого тепер тобі старомуУ цій неволі стало жаль?Що світ завязаний, закритий?Що сам єси тепер москаль?Що серце порване, побите?І що хороше-дорогеБуло́ в йому, то розлило́ся?Що ось як жити довело́ся?Чи так, лебе́дику?... — Еге!...