Царівна

Любов – то широке море, що має свій приплив і відплив, свої вири і підводне каміння, свої розбурхані хвилі і свою рівну та чисту поверхню.

Коли мається за мужа доброго і ніжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тоді не можна від долі жадати більшого скарбу.

…в мене настало «полудне». Воно настане і для нашого народу, не правда ж? Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня…

…настане моє полудне.

…я химерниця.

Так боріться до чогось, робіть щось, якусь працю що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги.

Коли живеться правдивим життям? Чи тоді, коли багато терпиться? Чи коли багато відчувається? Чи, може, тоді, коли живеться невгамовано відповідно до своїх лихих і добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так тяжко, з розумом.

Хто перший придумав поняття «щастя»? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в «полудню» людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же — чи вона йде правою дорогою до його?

…як страшно мусить житися при чоловіці, котрому не можна віддати ні серця, ні поважання?

...здавалося, що одна з її найзвучніших струн урвалася.

…вони затроїли мені душу.

Її серце рвалося до чуття. До тонкого сердечного чуття, як до гармонійних звуків. Мріла об тім, щоб її любили не якоюсь неспокійною, пристрастною любовʼю від сьогодні до завтра, але тою незгасимою любовʼю, якою люблять лиш дуже лагідні, тонкі або дуже вірні натури.

Життя, яким вона жила досі, було якесь незріле. Було напʼятноване клеймом якоїсь недостачі й рабства і було випливом брудних обставин. Але вона знає, що можна й інакше жити; і вона має почуття, що не впаде ніколи більше духом відтепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, здається їй якоюсь красою і не знищив права на якусь іншу будучність. А ту іншу будучність хоче вона собі виробити працею.

В її серці заворушилася туга за життям любові.

…і з цілої її істоти рветься щось на волю, але уста мов поражені…

Кожна людина повинна свою силу і красу використати.

Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!

…ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!

Пощо кинула мене доля в життя, поміж ті підлі, тупі душі - ні! Поміж гієни, що не мають ні чувства, ні розуміння для шляхетніших зворушень серця!

Я страшно хочу жити! Я пила би це життя!

Я бажала, щоб ми стали інтелігентним народом, свобідним, непоборимим в своїй моральній силі, щоб дійшли також до «полудня». Розуміється, кожна і кожна одиниця мусила би сталити свої сили, перемагати i себе, щоби розуміти життя пануюче, і бридатися прикметами невільничими.

Передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зріючим у тисячних красках.

Кождий час має свої рани…

В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна життя!