Хочу!

Я знаю, що хотіння є життя й тому: блаженні багато, дуже, люто, нейздійснимо хотящі, бо тих є життя вічне.

…мені нудно жити. Невимовно нудно, до гидливості, до блювання нудно! От і все. Я не можу уявити собі нічого в житті, чого б я хотів. Багатство? Влада? Слава? Краса? Кохання? Нудне все це до омерзіння, не нове, не піднімає, не вабить. Ніякі найфантастастичніші й неможливі можливості й неможливості не в силі примусити дужче забитися моє серце.

…згодом ми пізнаємо світ і, будучи щирими принаймні з собою, приходимо до висновку, що кохати можна й не один раз, і не одну, й що нікого ні для кого не призначено й у цьому чутті є стільки ж святості, скільки й у чутті голоду чи згаги. Ми стаємо богами.

Я — та ж сама блощиця, як, правда, й усі ми, що звемо себе "вищими людьми". Тільки ми, ці "вищі люди" — брехливі, самозадоволені блощиці. Ми обманюємо себе й других, запевняючи, що живемо з власної волі, що вільні у виборі життя й смерті, що життя наше потрібне для якихсь особливих, вищих цілей, до яких проста, постільна блощиця не може бути участна.

Закон життя, усякого: людини, мікроба, блощиці й планети - хотіння. "Хочу!" — от що співає, дзвенить, гукає, стогне, шумить і всяко виявляє себе в природі.

Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання - руський, з переконань - неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос.

Ми цінимо те, що самі, своїми зусиллями здобули.

Що реакційного в бажанні відродити душу тридцяти пʼятимільйонного народу? Що? Що поганого в тому, що ми хочемо, щоб народ, який дав нам життя, не обижали, щоб...

Скільки богів я позвергав! І коли останній упав, я сам став як бог, і світ перевернувся на нудну, одноманітну, так зрозумілу й вічно повторну пустелю.

Перший бог, якого утворила собі двонога істота, зробив її людиною. І останній бог, якого вона звергає, повертає знов у тварину. Це - так. Ми робимо коло і приходимо до вихідного пункту, тільки з другого боку, немов би зробивши навколосвітню подорож.

Ми творцями буваємо доти, доки ми — люди, доки ми віримо, що Бог правду бачить, та не скоре скаже, що в блощиці душі нема, а в нас є.

…здійняла з дна душі цурупалки старих одбутих почувань.

Дідусю Дніпро, поможи й принеси те, до чого рветься душа!

…всі ми слабі, всі грішні, всі, простіть мене, паршивці, як каже ваш тато, але тільки одні скоряються цій слабості, узаконюють її, а другі не хотять узаконяти, не хотять скориться. Хочу сили, радості, любові хочу, й більш нічого! От. Хай я буду падать, хай по капельці буде набиратися ця сила, хай і радості не буде, й злоба хай буде, а я все-таки їх не признаю, не скоряюсь. І от це вже саме ослабить силу страждання.

…що таке життя, як не суцільна серія мрій?

…життя — це густа сіть ниток. Заплутана, переплетена, в яку небезпечно втручатись, бо сам заплутаєшся й загубиш власну нитку. Щоб неухильно йти по сій нитці, треба певної жорстокості, треба мати твердість і силу одривати од себе чулі нитки.

Хіба ж можна зрівнять по багатству почуття, думок, фактів і так далі життя чоловіка, у которого є велика, висока ціль, і життя якого-небудь обивателя, котрий сам не знає, навіщо живе, которого ціль як-небудь без особливої, удушающої скуки провести день?

Я жив без цілі, глупо й пошло не через те, що мені подобалась така жизнь, таке життя, а через те, що не знав нічого кращого й думав, що й не може бути.

Моя свідомість в гармонії з моїми хотіннями, й це також зміцнює мене й сповнює гордою радістю.

Я люблю свій народ, мій забитий, занедбаний народ, мою Україну ніжну, сумну, скорботно-співучу.

Як я міг не хотіти жить? Як?! Та це ж найбільші благо й радість. Ну, хай я проживу ще тільки двадцять років, хай, справді, на завсігди, на віки я піду з життя й ніколи вже більше не зможу вернутися, не зможу хоч одним оком зазирнути, що сталось на світі, що змінилось, якою зробилась земля, хай я ніколи не зможу дізнатись, навіщо потрібно було моє існування, - хай так, але що з того. Я благословляю життя й за те тільки, що маю його, я дякую комусь і за те, що ще двадцять літ буду жити. Я благословляю й той сум, і ту тиху тугу, з якою думаю про те, що треба буде піти від сих биндюгів, пороху, бузку, крику дитинчат, тихого вечора, планів і хотінь.

Ви мене тепло і гарно…хвилюєте.

Ах, як я тужив один час за людиною, що померла в мені! За цею голубою височінню, за побожним трепетом, за жагучим бажанням заслужити посміх Вищого Судії!

Люди ж — це суть ті, які знають і глибоко вірять в те, що колись предстануть на Страшному Суді; до такої міри твердо знають це, що бояться, наприклад, померти в непристойному вигляді. Як там буде на тому Суді, який присуд вирече їм Вищий Судія, - це питання інше, - вони ж хотять бодай у перший мент, коли предстануть, не зробити враження якихсь непоштивих нахаб. От це — люди. Вони знають, що в них є душа, а в блощиці нема, що душу цю до смерті понесуть у голубу височінь світлі янголи й принесуть її кудись, де буде без кінця життя.

Поки ми не стали богами, ми віримо, що кохати можна тільки раз у житті, що від кохання дістають гарячку, туберкульоз, що кохання - це свято чуття, яке спалахує між двома істотами спеціально призначеними одна для одної. І в багато дечого іншого ми віримо. А через те всіма силами прагнемо цього, а від цього прагнення плачемо й радіємо.