Мандруй
Жанри, автори, твори та добірки української літератури.
Твори
Каталог →
Вольне кохання
Іван Нечуй-Левицький
Казка, яких багато
Клим Поліщук
Великого бажайте!
Клим Поліщук
В часи безнадійності
Клим Поліщук
В сутінку печер святих
Клим Поліщук
Боротьба з собою
Клим Поліщук
Бог не осудить
Клим Поліщук
Він кохав сонце
Клим Поліщук
Тіні безсмертні
Клим Поліщук
Хризантеми
Уляна Кравченко
Видноколо
Усі →Кураторські добірки найкращих творів
Квіти в тіні: жіночі долі в прозі 1920-х
Ці повісті написані наприкінці 1920-х років, здебільшого в Харкові, у часи непу, коли радянське місто проголошувало нову мораль, а в його тіні тривало зовсім інше життя. Їхні героїні — служниці, повії, обдурені наречені й покинуті дружини, чиїми долями розплачувалися за чужі розваги, пиятики й лицемірство. Ці жінки жили в тіні: їхні біди бачили, але не хотіли помічати, а свій біль вони здебільшого носили мовчки. Так само довго в тіні лишалися й тексти про них: про таке не годилося писати, а згодом і читати. Тепер, майже через сто років, ми нарешті можемо почути їхні голоси. Чому ця добірка важлива Офіційна література не хотіла бачити в «новому житті» проституції, насильства й зламаних жіночих доль, тож такі твори на десятиліття випали з читацької пам'яті, а частина їхніх авторів сама загинула в репресіях. Сьогодні ці тексти — чесне свідчення про епоху і розмова про речі, що досі не втратили гостроти: ціну жіночої беззахисності, подвійні стандарти й байдужість суспільства, яке легко засуджує, але рідко простягає руку. Василь Минко. «Беладонна» Серце добірки: голос самої жінки, яка розповідає про своє життя в щоденнику. Льоля водночас цинічна й ніжна, вона мріє про чесну працю, кохання й сина, а щоразу опиняється на дні. Повість варто прочитати заради цієї щирої сповіді й фіналу, що б'є несподівано і болісно. Петро Голота. «Бруд» Найжорсткіший і найбезжальніший текст добірки. Доля служниці Кароліни, яку використовують і відштовхують усі, хто стоїть вище, показана без жодних пом'якшень. Повість відкриває найтемніший бік теми — зґвалтування, хвороби, самотність — і ставить незручне питання: хто насправді винен у «бруді», про який так охоче говорять на зборах. Петро Голота. «Розвага» Погляд з іншого боку: історія чоловіка, для якого жінки лише розвага. Твір у добірці тому, що за легковажністю героя одна за одною проступають скалічені жіночі долі: закохана односельчанка, обдурена дружина, сестра, юна дівчина з кримського курорту. Повість гірко нагадує, що за чужі забаганки найчастіше платять ті, хто кохав щиро. Олесь Донченко. «Золотий павучок» Несподіваний Донченко — не автор дитячих пригод, а психологічний прозаїк. У центрі повісті чоловік, якого пристрасть до повії Зізі затягує в павутину зради. Твір у добірці тому, що жіночі образи тут глибші, ніж здаються: Зізі, сама впіймана мухою, стає золотим павучком, а Наталя гідно відстоює себе перед тим, хто бачить у ній лише здобич. Добірка містить сцени насильства та відвертий опис дорослого життя. Рекомендовано для читачів від 18 років.
Голоси Русі: Київська доба (XI-XIII ст.)
Що Русь казала своїм людям і своїм князям? У цій добірці тексти Київської доби, які вчать, як жити, як правити й чого берегтися: збірки мудрих висловів, літопис, настанова князя дітям, послання митрополита, заклик до єдності й плач над зруйнованою землею. Частину цих книг переписували й переосмислювали з візантійських зразків, додаючи власні значення для місцевого читача. Їх об'єднує віра в те, що слово може навчити, застерегти й зберегти землю. Чому кожен твір у добірці «Збірник Святослава» (1076). Найдавніша датована книга добірки, збірка повчань для князя й читача. Вона показує, що вже в XI столітті на Русі думали, як навчати правителя. «Повість минулих літ» (бл. 1113). Літопис, який пояснює, звідки Руська земля, і водночас застерігає, що міжусобиці її руйнують. Це історія з повчанням. Послання Никифора (1113). Митрополит звертається до князя Мономаха з порадою. Це голос церкви до влади. «Повчання дітям» Мономаха (1117). Князь пише власним дітям про справедливість, працю й милосердя. Тут правитель говорить не з трону, а з порогу рідної оселі. «Бджола» (1186). Збірка висловів про мудрість і чесноту, зібраних, як мед. Вона показує, чого вчили звичайного читача. «Слово о полку Ігоревім» (1189). Поема про невдалий похід і докір князям за незгоду. Це заклик до єдності, сказаний поетичною мовою. «Слово о погибелі Руської землі» (XIII ст.). Уривок про красу землі, яка от-от загине. Це прощання, яким добірка закінчується.
Голоси Русі: слово про віру, право й землю (XVI–XVII ст.)
На межі XVI і XVII століть русини заговорили про себе знову, вже як про окрему спільноту зі своєю вірою, правом і землею. Це сталося після Люблінської унії 1569 року, коли українські землі опинилися в складі Корони, і особливо після Берестейської унії 1596 року, яка розколола церкву. У цій добірці вісім текстів, написаних між 1543 і 1619 роками: настанови королю, дві латиномовні поеми, полемічні відповіді на унію, плач над долею Русі й діалог про захист рідного краю. Їх писали люди різного походження й віри, але всі вони шукали відповіді на одне питання: що таке «народ руський» і чого він вартий. Це голоси сучасників, і саме вони показують, що українська самосвідомість формувалася задовго до XIX століття. Чому кожен твір у добірці Станіслав Оріховський, «Настанови польському королеві Сигізмунду Августу» (1543). Русин за походженням і польський публіцист, він пише королю як рівному й пояснює, яким має бути справедливий правитель. Це один із найраніших голосів освіченого русина, який відкрито говорить про владу, право й відповідальність монарха. Себастіан Фабіан Кленович, «Роксоланія» (1584). Латиномовна поема, поетичний опис Червоної Русі: її міст, природи, звичаїв і людей. Це єдиний текст добірки, де Русь показана не в суперечці, а в повсякденному житті, очима поета. Рядок про те, що Київ для Русі значить те саме, що Рим для християн, показує, що пам'ять про княжу столицю була жива й за півтисячі років, і це прямо з'єднує добірку з першою. Герасим Смотрицький, «Ключ царства небесного» (1587). Автор очолював Острозьку школу, перший осередок вищої освіти для православних русинів. Це полемічний трактат на захист віри, який показує, що русини могли відповідати на виклики епохи власним словом і власною освітою. Христофор Філалет, «Апокрисис» (1597). Це відповідь на Берестейську унію й на писання Петра Скарги, один із найґрунтовніших полемічних творів доби. Він цінний тим, що тут віра, право й національна гідність захищаються разом, а справжній автор досі лишається під псевдонімом. Мелетій Смотрицький, «Тренос» (1610). Це плач Східної Церкви над розколом, емоційний пік усієї полеміки. Твір важливий тим, що показує, як гостро переживали унію сучасники, і тим, що його автор згодом сам змінив погляди. Ян Щасний Гербурт, «Розмисел про народ руський» (1613). Автор захищає право русинів зберігати православну віру й засуджує примусове запровадження унії. Цитата про те, що найкраще право і «мати всіх прав» це звичай, уже сама пояснює його місце тут: це заступництво за русинів із боку шляхтича в самій Речі Посполитій. Войцех Кіцький, «Діялог про оборону України і побудка з осторогою» (1615). Україна тут постає як жива постать, що розмовляє з солдатом про татарську загрозу й беззахисність краю. Твір поєднує критику влади з закликом до дії і є раннім свідченням того, як землю бачили як спільне ціле, яке треба боронити. Іван Домбровський, «Дніпрові камени» (1619). Латиномовна поема, написана з нагоди вступу нового єпископа на київську кафедру. Вітання перетворюється на розповідь про минуле Русі: давні князі, славні роди й боротьба з ворогами. Це один із перших творів, що спробував охопити історію Русі як цілість, і саме тому він завершує добірку: від вимоги визнати русинів до власного погляду на їхню історію.