Альона Мазуренко

Я — фенікс. Взлітаю, полумʼянію і обіцяю зникнути, назавжди. Але завтра на світанку я знову буду жити. Відкидаю холод, страх, образи, відчай. Я будую фортецю сама в собі. Якщо мені зі мною погано, то що відчувають інші?

…ми так багато слухаємо, але так мало чуємо. Ми так багато бачимо, і так мало розуміємо.

Якщо призначення ліхтаря — сяяти, то хіба не зоріти дано людині?

Будь справжнім. Усміхайся й чаруйся митями життя, адже вони наповнені чарівністю. Тоді буденність перетвориться на мандри.

Життя — це ніч і день, відпливи і припливи, світанки і зорі на вечірньому небосхилі.

Я хочу жити кожен день, яким би він не був. Приймати його таким, як є, і знаходити в ньому рух, тепло, сенс. Бо життя — це не обіцянка майбутнього щастя. Це щастя, яке відбувається просто зараз, у самому факті бути.

Життя — це не перегони. Це танець із вітром. Коли ти виходиш у відкрите поле й дозволяєш йому вести тебе. Вітер буває різним: лагідним і майже невідчутним, коли світ просто дивиться на тебе; і стрімким — коли він кличе до дії.

Війна вчить жити. Війна вчить любити тишу, коли місто не гуде генераторами, коли немає сирен, коли немає ракет. Я збираю у своєму серці клаптики радості, щоб у моменти смутку вони оживляли моє серце знову і знову.

Я живу посеред хаосу й відчайдушно шукаю сенси. Закарбовую моменти радості у своєму серці. Занотовую щемливі, кумедні, важливі фрази стрічних. Я жадібно ловлю хвилі життя. Мені так хочеться, мені це відчайдушно треба.

Людиною важко бути. Людиною тебе роблять вчинки. Людиною тебе роблять намагання бути кращою, ніж це було можливо вчора. Людиною тебе робить сміх, коли так хочеться плакати. Людиною тебе робить плач, коли ти дозволяєш рікам душі пролягти в собі. Людиною тебе робить момент, коли треба обирати. Вибір – це спроба людини довести самій собі, що вона може бути кращою. Що вона гідна зватися Людиною. Людиною не народжуються, нею стають.

Я схожа на дитину, що наполегливо будує замок з піску, а хвилі моря знову і знову влаштовують повінь.

Люди граються, люди моляться богам і зводять для них вівтарі. Люди моляться Валюті й Еріді. Люди величають Ареса. Люди смикають Євангеліє, як печиво з пророцтвами, і трактують так вільно... Слова німі, поки не вкладеш своє тлумачення.

Я думала, що війна має емоції. Але війна приносить дике спустошення.

Людей дивує щастя. Людей дивує радість серед лиха.

Я вірю в те, що наші душі оселяються в тілі з божественним призначенням.

…воля жадає постійних доказів життя. Воля жадає пізнання, яке ніколи не завершиться.

Треба вміти дивитися. Помічати життя інших, радіти за інших. Хіба це не навіює приємні відчуття? Хіба це не мужність? У моменти відчаю вириватися з темряви власного світу і наповнюватися радістю за ближніх? Птаха чекають вдома, людину чекають вдома. Хтось дізнався гарну звістку, хтось зустрів того, кого шукав. Хіба це не фантастично? Не усвідомлюючи це, люди дарують мені частинку свого щастя. І я ним насичуюся, як ковтком свіжого повітря. Це дає мені наснагу вірити та йти своїм шляхом.

Страшно не йти у самоті та невідомості, а жити з відчуттям, ніби ось воно – моє життя, і стомлено душити з себе усмішку.

…я жива, і в мені живе мій світ. Хто знає, може, планета без мого сміху, без моїх відчуттів буде не такою прекрасною? Я дитина природи, я її цвіт. Мої пісні відлунюють у повітрі, й тоді земля знає, що вона прекрасна.

Коли зникає одна дорога, з’являється інша. Треба лише її побачити. Без болю не пізнаєш щастя. Ти його не сприймеш, бо будеш вважати за буденність або дивакуватість.

Я лише людина, водночас я цілий світ. І в мені вирує море, і зорі палають, і шумлять дерева. І в тебе квітнуть квіти, – лише придивись і почуй цю дивовижну мелодію життя.

Я – мандрівник, бо світ живе мандрами. Я шукаю вірності й плачу від розчарувань, але ж солоні сльози мають стати ріками… і перетворитися на радість.

Хто я? Стрічна, як і ви для мене. Ми зустрічаємось лише кілька разів, або лише раз, а потім життя відносить кожного за свій горизонт.

У цьому постійно змінному світі є одна беззаперечно важлива істина: ти обираєш кожної миті — жевріти чи зоріти.

Віддавати можна себе часто, з трепетом відкривати свій світ, але скільки часу я витримаю і зможу співати, говорити, кричати без прийняття й розуміння у відповідь? Людина потребує і вчасності, і листа у відповідь на свій.

Кожен з нас як глибоке море. Хвиля на хвилю. Штиль, повінь. Та в кожному з цих моментів наша душа жива. У кожному з цих відтінків часу я, як і ти,– безмежно, неосяжно, неперевершено єдині на цілому світі.

Наше життя – це валіза спогадів, що торкнулися нашого серця. Моменти, що схожі на сонячні промені, моменти відчаю, моменти надії, моменти перемог. Наше життя. Воно сповнене історій, від яких хочеться плакати, від яких хочеться всміхатися.

Вільна серед гір кожна людина. А вільний серед людей кожен, хто хоче.

Ми створені одне для одного. Аби тільки бути здатними, бувши цілими, бачити інших – таких же цілих.

У мені вирує багато імпульсів. Бо я жива. Я складаюся з тисячі обіцянок, і сотні відмовок. З мільярдів думок і мільйонів слів – сказаних, не сказаних, і невимовних, які застигли на вустах, не ставши вітром…

Маленька людина мала маленькі крила. Маленька людина хотіла літати. Маленькій людині сказали про правильно прийняті шляхи. Маленькій людині обітнули крила. Маленька людина тепер не літає. Маленька людина тепер снує важко по землі.

Стань океаном. Стань повітрям. Стань людиною, яка варта щастя.

Тиша і самотність – наші друзі. Якщо ти не усвідомиш це зараз, щоразу вони приходитимуть до тебе в гості неочікувано й без запрошення. Якщо самотність – це страшно, ти боїшся сам себе.

У цій галактиці неоднозначності треба створити свою планету. І запрошувати туди лише диваків. Я хочу сміятися, плакати і танцювати, виводити думки в слова, бо може, це і є я. А, може, це і є ти, в своїй чарівності, ти і я, ми проти сірої буденності.

…в цю мить комусь освідчились в коханні; в цю хвилину зустрілись після довгої розлуки; в цю хвилину попросили пробачення; в цю хвилину пробачили і дали шанс; в цю мить мама і тато почули перше слово дитини. В цю мить…

Бійся бути ніким, не прожити життя, а так просто запланувати і не дивуватись. Бійся бути холодним і не пульсувати… світ занадто живий, щоб бути до нього байдужим. Бійся всередині бути черствим, бути ніким… про таких не згадають. Псевдоістини змінні, а ти залишайся вічним.

Скільки нездійснених промов затихли на вустах, вони так і не стали повітрям.

Нездоланні ми не в мирний час, а коли посеред бурі відроджуємося.

Мій світ починаючись закінчується на кінчиках моїх пальців, на вустах, що відпускають слова.

Життя – не звані вечори у твою честь, і не знайдене в пустелі золото. Це сотні кілометрів доріг, що мозолями відбиваються на ступнях і роблять тебе іншим.

…ти втрачатимеш багатьох важливих людей дорогою життя, але це лише означатиме, що їхня роль у твоєму житті вже зіграна.

Бійся не самотності. Бійся відмовитися бути собою.

Не бійся побачити себе. Виходь з туманів, рукою проводь по запрілому люстерку. Не тримай в собі безмежний світ, бо він свіжим трепетом пройде крізь холодні душі стрічних.

Часом я відпускаю себе. Виходжу за свої межі, наче я це вже не я. Сміх, шалений потік слів ховають мене від інших, від себе. Я дозволяю переступити собі дозволену межу лиш декілька разів, коли стаю собі неможливою.

Я люблю мости, а особливо ввечері, – в цей час вони особливі. Пурпурове сонце все ближче, а земля все далі, за десятки проміжків простору від мене. Я між небом і землею? Це сполучення видимого і незримого: материків, часу, людських душ.

Кажуть, що тіло – храм душі. Тоді виходить, що наш голос, жести, погляд, мовчання… і є душа?

Страшно так і не зустріти своє щастя, але ще страшніше не дочекатись його. За крок до неба ми обираємо безодню.

Ми народжені минулим, охоплені теперішнім, але майбутнє залежить від кожного з нас. Завтра вранці ти перегорнеш сторінку, пензлем вималюєш перші слова, ти обереш їх сам.

Простір змінюється часом, і ми народилися, щоб іти. Переходити з зими на весну, з горя до радості. Це наш цикл життя.

Людина – вершина всієї поезії, початок будь-якої мелодії, вона прекрасніша за момент життя на картині. Ти є світ, і сонце сходить в тобі.

Ми зіткані з минулого, з усіх країв світу.

У мені живе кожна нація, але серце належить одній.

Слова – це звуки душі, що жадають відлунювати у всесвіті.

Може, ми всі з дитинства несвідомо готуємось до шляху, який обрала наша душа перебуваючи ще над горизонтом за декілька секунд до зародження в тілі.

Чи відчував ти, що вагання це присмак знайдення сенсів? І так народжується нова зоря на небосхилі.

Люди – єдині створіння, що мають совість. Люди – єдині створіння, що люблять. Люди – єдині створіння, що вмирають, тільки народившись. Бо ми стаємо сталими лише з останньою думкою, з останнім подихом тіла.