Голоси Русі: слово про віру, право й землю (XVI–XVII ст.)

На межі XVI і XVII століть русини заговорили про себе знову, вже як про окрему спільноту зі своєю вірою, правом і землею. Це сталося після Люблінської унії 1569 року, коли українські землі опинилися в складі Корони, і особливо після Берестейської унії 1596 року, яка розколола церкву. У цій добірці вісім текстів, написаних між 1543 і 1619 роками: настанови королю, дві латиномовні поеми, полемічні відповіді на унію, плач над долею Русі й діалог про захист рідного краю. Їх писали люди різного походження й віри, але всі вони шукали відповіді на одне питання: що таке «народ руський» і чого він вартий. Це голоси сучасників, і саме вони показують, що українська самосвідомість формувалася задовго до XIX століття. Чому кожен твір у добірці Станіслав Оріховський, «Настанови польському королеві Сигізмунду Августу» (1543). Русин за походженням і польський публіцист, він пише королю як рівному й пояснює, яким має бути справедливий правитель. Це один із найраніших голосів освіченого русина, який відкрито говорить про владу, право й відповідальність монарха. Себастіан Фабіан Кленович, «Роксоланія» (1584). Латиномовна поема, поетичний опис Червоної Русі: її міст, природи, звичаїв і людей. Це єдиний текст добірки, де Русь показана не в суперечці, а в повсякденному житті, очима поета. Рядок про те, що Київ для Русі значить те саме, що Рим для християн, показує, що пам'ять про княжу столицю була жива й за півтисячі років, і це прямо з'єднує добірку з першою. Герасим Смотрицький, «Ключ царства небесного» (1587). Автор очолював Острозьку школу, перший осередок вищої освіти для православних русинів. Це полемічний трактат на захист віри, який показує, що русини могли відповідати на виклики епохи власним словом і власною освітою. Христофор Філалет, «Апокрисис» (1597). Це відповідь на Берестейську унію й на писання Петра Скарги, один із найґрунтовніших полемічних творів доби. Він цінний тим, що тут віра, право й національна гідність захищаються разом, а справжній автор досі лишається під псевдонімом. Мелетій Смотрицький, «Тренос» (1610). Це плач Східної Церкви над розколом, емоційний пік усієї полеміки. Твір важливий тим, що показує, як гостро переживали унію сучасники, і тим, що його автор згодом сам змінив погляди. Ян Щасний Гербурт, «Розмисел про народ руський» (1613). Автор захищає право русинів зберігати православну віру й засуджує примусове запровадження унії. Цитата про те, що найкраще право і «мати всіх прав» це звичай, уже сама пояснює його місце тут: це заступництво за русинів із боку шляхтича в самій Речі Посполитій. Войцех Кіцький, «Діялог про оборону України і побудка з осторогою» (1615). Україна тут постає як жива постать, що розмовляє з солдатом про татарську загрозу й беззахисність краю. Твір поєднує критику влади з закликом до дії і є раннім свідченням того, як землю бачили як спільне ціле, яке треба боронити. Іван Домбровський, «Дніпрові камени» (1619). Латиномовна поема, написана з нагоди вступу нового єпископа на київську кафедру. Вітання перетворюється на розповідь про минуле Русі: давні князі, славні роди й боротьба з ворогами. Це один із перших творів, що спробував охопити історію Русі як цілість, і саме тому він завершує добірку: від вимоги визнати русинів до власного погляду на їхню історію.