Леся Українка

Я ж не можу більше заковувать в кайдани рідні душі. Я мушу бути сам. Таким, як я, не можна мати кревної родини, не можна й другом називать нікого.

Шановні судді! Я вас прошу розважити спокійно, з холодний розмислом, сю просту справу, – вона прозора буде, мов кришталь, коли її не затемнить дихання якої пристрасті. Кришталь найкраще нам роздивлятись при холоднім світлі…

Лежачим краю рідного немає. Чий хліб і праця – того і земля. Тож вавілонською назвуть сю землю. А ті руїни, що он там чорніють, стоятимуть вже на чужій землі. Кого тоді болітиме та рана, що звалася колись Єрусалимом?

Хто раб? Хто подоланий? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі.

То й не пригадуй! вигадай своє!

Чи тільки те й святеє, що старе?

Я щаслива, що я душею викупляю душу, не кожна жінка має сеє щастя.

Ну, як-таки щоб воля — та пропала- Се так колись і вітер пропаде!

Кохання — як вода, — плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал — воно кипить, а стріне холод — стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє — солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вітру, під ноги стелеться. Зостріне іскру — згорить не борючись, а потім з нього лишиться чорний згар та сивий попіл.

Прощай, мій Риме, хутко й ти загинеш.

Отак індійська молода вдова іде вмирати на кострищі мужа, з вином в руці, весела та хмільна іде обнять в огні дружину любу. Хто знає, чи любов, чи просто чад вина веде її на огнище до шлюбу?

Що схочеш, коханая доню, тобі я зміню в одну мить, одного не зможе Моргана – твоєї душі одмінить.

Хоч зникла тьма з очей моїх, зате лягла на душу. Ти чорний камінь там поклав, – повік його не зрушу.

Іменнями посестри ми з тобою так, як вечірня й ранішня зорі. Чи то ж не диво, що тепер судилось розлить нам заграву в одній порі?

…нема без влади волі.

То справді щастя — поставити на ясному верхівʼї того, кого кохаєш.

Я бачу, ви справді камінь, без душі, без серця.

Та чи могли б ви шпагою відтяти всі косі погляди, ухмілки, шепти, моргання, свисти і плечей стискання, що скрізь мене б стрічали й проводжали?

Права без обовʼязків — то сваволя.

Душа свої потреби має й звички, так само, як і тіло.

Але якби я вам сказав, що мить єдина щастя з вами тут, на землі, дорожча задля мене, ніж вічний рай без вас на небесах?

Я вже сама до себе не належу. Вже й се видиме тіло не моє, сама душа у сьому тілі — дим жертовного кадила, що згорає за вашу душу перед богом...

Чого мені жахатися про тіло, коли не побоялась я і душу віддати, щоб за буллу заплатити?

Не знав я тільки вашого імення, не знав обличчя, але я шукав у кожному жіночому обличчі хоч відблиску того ясного сяйва, що променіє в ваших гордих очах. Коли ми двоє різно розійдемось, то в божім твориві немає глузду!

То що ж вам не дає ту горду мрію життям зробити? Тільки за поріг переступіть — і цілий світ широкий одкриється для вас! Я вам готовий і в щасті і в нещасті помагати, хоч би від мене серце ви замкнули. Для мене найдорожче — врятувати вам гордий, вільний дух!

Скажіть мені по правді, чи ви зазнали волі хоч на мить?

Кохання в мене в серці, наче кров у чаші таємній святого Граля.

Вона душі рятунок віддала, вона зреклася раю!

Чия сила, того й воля. На чиєму возі їдеш, того й пісню співаєш.

…я тепер за тебе віддаю…життя…і кров…і душу…все даремне!.. Не за щастя… не за небесне царство… ні… з любові!

Ще, може, зійде сонце і для тебе.

Немає сонця в моїй душі. Ніч, ніч, понура ніч.

А та любов, що я від тебе хочу, повинна буть як сонце — всім світити.

Жертви я не хочу, любові тільки.

Вони сліпі, вони ще не прозріли, самого слова мало їм для віри, їм треба діла.

Не маловірна я, занадто вірю, і віра та мене навік погубить. Я вірю, що ти світло — і такого ся темрява до себе не приймає? Я вірю, що ти слово — і такого отой глухорожденний люд не чує? Їм, може, треба іншого Месії? Їм, може, сина божого не досить?

Про се співати можна, а сказати слів не стає.

О, яка ж то кара Месією, що світ рятує, бути! Всім дати щастя і нещасним бути, нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би врятувать його самого від самотини, від страшної слави?

Годівлю дав юрбі, тілам і душам, всім дав спокій, а сам у сій пустелі пасе думок отари незчисленні. Нема їм впину, а йому спочинку…

Мойра так врядила, щоб був і світ, і море, і керманич, і корабель, і бурі, і погода, і скеля, і затока; щоб була і боротьба, й надія, й перемога, і правда, і… неправда.

Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть.

Ми не однакові, а все ж ми рівні, як не в ділах, то все ж хоч у думках.

Над всіх старших найстарша Правда, брате.

Герой користі не шукає зроду.

Кохання - як вода - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал - воно кипить, а стріне холод - стає мов камінь.

Німого в лісі в нас нема нічого.

Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе.

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

Малоросійство - це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.

Сильне кохання не знищить навіть смерть, воно з вічності створене.

Так! Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, буду жити! Геть думи сумні!

Хто визволиться сам, той буде вільний.

Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна.

Не забувай, мій друже, що боги невдячності не люблять. Пам'ятай же, що Рим ходив у Грецію до школи.

Відомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить.

А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе: "Я вже скінчив науку"

Де ж край блуканню мандрівної думки? Де дно в розумуванні? Де котвиця, куди ти кинеш і за що зачепиш ту котву, щоб спинити корабель, утомлений одчаєм безбережжя?

Що з тих «поважних рацій», як не можуть вони ні одного створити дива у людських душах так, як то створили перекази чудові галілейські що цвітом невмирущим зацвіли серед пустині людського невірства?

…ти знаєш, я ніколи не вживаю супроти тебе ні тієї сили, яку мені дала сама природа, ні того права, що дає закон. Мені бридка слухняність поневолі, — я ж не рабиню взяв собі за жінку.

До кого ти подібна? До служебки, зарібниці, що працею гіркою окрайчик щастя хтіла заробити…

Ох!.. Зірка в серце впала!

Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.

Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на якийсь час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх.

Мені дарма, чи Бог один на небі, чи три, чи триста, хоч і міріади. За жодного не хочу помирать: ні за царя в незнаному Едемі, ні за тиранів на горі Олімпі, нікому з них не буду я рабом, доволі з мене рабства на сім світі!

…як почую я в своєму серці святий вогонь і хоч на час, на мить здолаю жити не рабом злиденним, а вільним, непідвладним, богорівним…

…жадаю віри в ту святую силу, що розум просвітить у найтемніших і всіх людей збере в громаду вільну без пастиря-дозорця і без пана, а не в отару з пастухом свавільним

Не хліба хочу я, не слова прагну, - любові чистої без плям бажаю, без заздрощів, без сумнівів нечистих, до ясної надії пориваюсь…