«Життя, яким вона жила досі, було якесь незріле. Було напʼятноване клеймом якоїсь недостачі» — Ольга Кобилянська — Царівна

Життя, яким вона жила досі, було якесь незріле. Було напʼятноване клеймом якоїсь недостачі й рабства і було випливом брудних обставин. Але вона знає, що можна й інакше жити; і вона має почуття, що не впаде ніколи більше духом відтепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хиталася, здається їй якоюсь красою і не знищив права на якусь іншу будучність. А ту іншу будучність хоче вона собі виробити працею.

Мова зникає, коли нею не говориться про любов.

…розкуркулити мозок не можна.

У кожного "Я" є своє ім'я, на всіх не нагримаєш грізно, ми — не безліч стандартних "я", а безліч всесвітів різних.

…можна вірити тільки в те мистецтво, що просуває вперед всю будову мислі, відчуття, побуту, для боротьби за завтра і для прийняття його.

Я — та ж сама блощиця, як, правда, й усі ми, що звемо себе "вищими людьми". Тільки ми, ці "вищі люди" — брехливі, самозадоволені блощиці. Ми обманюємо себе й других, запевняючи, що живемо з власної волі, що вільні у виборі життя й смерті, що життя наше потрібне для якихсь особливих, вищих цілей, до яких проста, постільна блощиця не може бути участна.

Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила і воля святая!

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, як їх почує!..

Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік.

Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив.

Ах, як я втомився, мамо!

…здійняла з дна душі цурупалки старих одбутих почувань.

Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, але й минуле.

Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.

Я не умру від смерті, я умру від життя.

А він не зірку — сонце їй подарував! Сонце своєї довіри, любові й чистоти.