РЕЙТИНГ

Якби мені сказала та біла лелія, що росте в саду: «Не любитиму», — я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце…

Якби треба було висловити їх почуття, вона б не знайшла слів, бо немає слів легеньких, як тінь, прудких, як світло, гарних, як зорі, — для почуття ласки, почуття правди, почуття волі, що через край наповняли їх душі цієї ночі...

Як говорить Ніцше: хто плазує черв'яком, той хай не нарікає, що його розчавлять.

…як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одно в одного, що я вже не розумію слова «загубити». Кого загубить? Себе?

Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!

Яке прекрасне рідне слово! Воно – не світ, а всі світи.

Як же вбиває людина людину? Прочитайте тільки історію про вічно закутих людських невільників, про переслідувань християн, про тортури іспанської інквізиції, про мучення людей на судах, про жахливі варварства людей над людьми в час революцій, про повільне й довголітнє конання так званих людських злочинців по тюрмах, про свідоме, розховстане, розшаліле й холоднокровне катування цілих народів народами переможцями й матимете поняття про нашу звірячість і про людську так звану гуманність.

Як же я можу будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе.

Як зараз памʼятаю: ненька становить мене в куток на чверть години за кожне російське або польське слово, а татко садовить у фотель за кожне українське.

Як змінився світ. Вже куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоч і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром зірвало й понесло... і видно стало все... так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, то минуло...