РЕЙТИНГ

Я всіх пускаю до себе в душу, але ніхто не може похвалитися, що я був в йому душі.

Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну ніч нашої дійсности, що загубилась в таємному космосі, про придавлених фортуною людей моєї вітчизни, і я так хотіла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дійсність, і я так безумствувала всім тим чистим, що залишилося в мені.

Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи... все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя.

Я дуже крихітна у твоїй системі, природо, ти може й не помітиш, коли я є, коли не стало мене.., коли твої дари мені пішли в небуття. Але я знаю і ти знай — на який кінець не вийде, а я буду прямувати до вершин свого розвою, твоїх дарів. Не дійду — буду повзти. Умру на порозі — з усмішкою на устах. Я ж жила в змаганні, а вмерла не переможена, я не зрадила своєї вдачі, я боролася...

…я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять.

Я знайшов свою Феваїду, свою Америку — то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для людськості, бо ми частка людськості.

Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація...

Я йшов серед руїн колись веселих, пишних від. І, дивна річ: давно, коли ці вілли зеленіли радісним, багатим життям, я проминав їх, зціпивши з люті зуби: так я ненавидів їхніх власників і пожильців. А тепер…

Яка велика множинність людей була на землі, і всі без пам'яті залишилися, а ті лише пам'ятні, хто слухав небо і землю, які за заповідями Божими прожили всі дні свої і на єдиного Вишнього позирали.

Я кажу: що з того, що нічого не зрозуміло? Що з того, що знову доводиться все починати? Кожна душа обживає собі якесь тіло і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.