Грицько Григоренко

…здається йому, що нема тих слів гострозолотих, щоб висловити теє, що твориться у його в душі, і хочеться йому сотворити щось надзвичайне, велике, щоб світ здригнувся, почувши; і розкрива він крила, і збирається він підлетіти широким махом до сонця, широким махом орловим, а в'ється долі, як гадюка, що їй наступлено на голову... І бачить він зорі, і кожна з них своїм світлом увіходить йому в душу, і навчає його слів незнаних і підійма його вгору... І знов сумніви й одчай беруть гору, і лам'ле він руки до болю, і стогне...

Одинокі ми, бо який би не був круг найближчих, та чужаків усе ж більш,— їх мільйони, їх тьми, і ції тьми роблять життя многолюдною пустинею, живуть одсторонь одно од одного, живуть і не знають, і не хочуть знати одно одного, не обізвуться одно до одного "незлим, тихим словом", і ніколи не привернуться одно до одного, якщо не рідня, не свістпя, не в обов'язкових відносинах; а живуть вони часто рядом: стіна з стіною, двері у двері, вікно проти вікна...

…якою б любов'ю, наче вінком з пахущих квіток, не обгортали б нас,— у кожного з нас є свій окремий, самотній біль…

…я хотів показать, що моє серце до краю сповнене нею, що її серденько, колись рожеве, а тепер почорніле, як чорная хмара, нині справді — чутно — б'ється в мені, в моєму власному тілі...

…наші душі торкнулись одна одної, як ті дві рибоньки, що плавали вкупі…

Життя й життя, тільки життя!.. Воно скрізь так і напирає, так і проситься в руки, як той дощ, що йде й ущерть наповнює всі долини, рівчаки та й усі діжки, що підставляє йому навмисне само красне мистецтво.

Життя не йде так!.. Воно йде шматками, пасмами, не все однаково барвисте чи однакове чорне; кінець іншого життя одсувається часом так надалеко, що його наче й нема чи він зовсім не примітний; бува й так, що в житті зовсім не значної людини видається одна смуга яскрава, палка... та тільки вона й має вартість і для того життя, і для світа!..

Я буду підстерігати саме життя, одрізувати од нього живі тремтячі скибки, записувати теє протокольно у свій альбом і...більш нічого!.. І напружаться листочки того альбому, і заворушаться, й оживуть, наллється живою кров'ю кожна літера, і будуть вони жити, співати, сміятись, плакать, і буде це - само життя; не мара якась, не "видимість" одна, не осколок - саме життя, само за себе заговорить воно! І приверне воно душі людські, і дасть їм спокій, спокій правди, а може - силу, може, натхнення до дальшого тягу життя...

Душа наша подібна до арфи срібно-струнної: багато струн на їй і різно бренять вони різної доби.

Ні, не падай, мій друже, не падай душею! О, як я добре розумію тебе, бо ти — то я... Ще трохи, ше одно силкування, ще один помах крил і ти — на неосяжній висоті!.. І тоді нехай кленуть там унизу, нехай сміються, чи нехай заздрять, нехай поклоняються, — тобі байдуже те, як Богові!

Якби треба було висловити їх почуття, вона б не знайшла слів, бо немає слів легеньких, як тінь, прудких, як світло, гарних, як зорі, — для почуття ласки, почуття правди, почуття волі, що через край наповняли їх душі цієї ночі...

Він був щасливий, що був людиною…

Він був безмірно щасливий, щасливий, бо переживав ніч, якої мільйони не можуть пережити, ніч чисту, ніч святу.