Олександр Довженко

Нiколи не треба забувати про своє призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ.

Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного: ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє.

Сила страждання вимiрюється не так гнiтом зовнiшнiх обставин, як глибиною потрясiння.

Життя прекрасне, воно само по собі є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ.

Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий - зорі. Що кому.

Життя таке коротке. Поспішайте творити добро.

Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

Мене не можна образити тому, що на землі умерла мораль.

…ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова пʼята! Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в імʼя інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять пʼять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сімʼї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.

Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські.

До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним вʼялим серцем.

Вони були духовно беззбройні…

Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюся на їхню смерть, я завжди тремчу од страху…

Так далі тривати не може. Повинно щось статися. Напруження дійшло до краю. Наближається гроза.

Земля, питаю, панська чи селянська?

…де ж ворог? Що діється? Хто я? Кого і в імʼя чого вбивав? Навіщо все це? Яка темна сила обернула мене на ката?

Є гази, що звеселяють душу людині.

Увесь його нескладний світ потьмарився й потонув у скорботі. Спинилось все на світі, навіть час.

…як помреш, подай мені знак з того світу, де ти там будеш - в раю чи пеклі, і як тобі там.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорбот з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя.

Неначе пробуджені від сну надзвичайністю того, що сподіялось, люди набули раптом немовби нового бачення світу, і ввесь сенс їхнього буття — всі труднощі, злигодні й героїчні події минулого, всі пристрасті сучасного, і завбачення, і передчуття своєї історичної долі, — все постало перед ними у величній небуденній єдності.

Розпадається наш древній хліборобський світ.

Мовчки підняв він у збентеженні свої тремтячі руки до небесної порожнечі, куди тисячі літ марно линули духовні сили народу як молитви, сподівання і зітхання.

Як жаль, що в кіно не можна говорити! Безсловесні ми, німі, як немовлята. Кудись тягнешся руками, хапаєш речі потрібні й непотрібні, падаєш, плачеш, біжиш, — жалюгідна природа. А час настав — так багато пора розповісти.

Отак, певно, й народжувались народні танці. Не по танцкласах, не на паркетах виникали їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі назустріч кращому, що несе в окремій людині безсмертна душа його народу.

Як змінився світ. Вже куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоч і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром зірвало й понесло... і видно стало все... так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, то минуло...

Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадідів своїх і діда під яблунею.

Не знаю, чи справді воно так, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадаю.

Не можу я складатися з одних молекул ентузіазму. Я людина!

Щастя, щастя… В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя.

…для чого тоді нам море? Навіщо рубати нам старі ліси, переносити десятки сіл? Навіщо нам нові моря, якщо в душі у нас не хвилі морські, а болотна гниль?

Я весь проріс корінням хліба, що пронизує з землі все моє єство.

Як я жалкую, що Бога нема! Появись він хоч на хвилину, ох і покарав би десницею своєю безбатченків, що знищили труд мого предка! Ні гордості, ні поваги.