Євген Плужник

По той бік пристрасти народжується ніжність.

…Хіба ж не всі ми — єдності луна в скороминущій і пустій відміні?

Треба вчитися жити! О, наука жити! Яка це складна, прекрасна й, на жаль, невідома наука! Люди зважили зорі, перемогли всі стихії, навчились будувати хмарочоси й убивати один одного, але жити... жити вони не вміють! Не вміють!

Я надто багато про себе думав, щоб знати, що буде зі мною.

А чи не здається вам инколи, що й наше спільне, загальне, чи що, життя не зможемо ми будувати й перебудовувати, доки кожен з нас — неук і ледащо — сам, на свій ризик, творитиме своє окреме життя? Як же з цеглин трухлих здебільшого й неоднакових вивести будівлю прекрасну?

Люди часто говорять: «Я вас кохаю» тоді, як треба казати: «Я вас хочу». Причім дуже часто на місце цього «вас» у другій формулі можна підставляти багатьох... Отже, перш ніж сказати комусь: «Я вас кохаю», — людина мусить добре вивірити ці визначення «вас» і «кохаю».

Кохання — це шукання і вибір; пристрасть — це стихія і випадок. В коханні кожен з нас вибирає когось з-поміж тих, до кого він може палати пристрастю.

Щоб покохати жінку, треба полюбити її, як людину. Шукати в жінці людину - це суть кохання.

…кожен з вас вважає, що вправі він навʼязувати себе жінці! Комусь заманулася жінка, і він, навіть не питаючи, чи хоче вона мати його серед претендентів на її ласки, спішить пристати до гурту! Про неї саму він не хоче говорити з нею самою; він воліє змагатись, коли не торгуватись, за неї з иншими... кавалерами. І коли не щастить в однім місці, він поспішає в инше. Їй-богу, инколи здається, що багатьох з вас цікавить не здобуток, а самий процес здобування...

Всі ми однакові. Будуємо велике життя для всіх, говоримо про новий для всіх побут, а неспроможні збудувати й малого для себе, живемо, мов на пересадці або на заїзді... Так, аби...

Все шкереберть, все догори ногами…Ніхто не тямить, чого він хоче, ніхто не зважає на инших…Сходяться, розходяться…гризуться. Наскакують одне на одне, рвуть одне в одного… Кожен хоче загарбати все, але насправді ніхто й нічого не хоче… Люди не шанують себе, не цінують свого життя…

Ідіоти! Сотні мистецтв розвели, а єдине — мистецтво жити! — занехаяли! Ахаєте з поем, де слово до слова пригнано, з музики, де кожен звук дібрано, а найкращу поему, найкращу музику — життя своє особисте... Не співаєте ви його, а виєте!

Як же я можу будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе.

…кожен твій стрибок у тім лісі, кожен твій день у житті — не окрема самостійна величина якась, ні, це маленька цеглинка у великій будові життя твого!

Замість спокійно вибрати з життя тільки те, що справді тобі потрібне, отже, й щасливим тебе може зробити, кожен з нас хапає все, що трапляється йому на шляху... Ну, а потім драми, звичайно... А найбільше — трагікомедії... Бо кількістю якости не заміниш!

Ніхто, абсолютно ніхто з нас не будує свого життя сам, — ми беремо перше-ліпше, що само дається до рук. Люди вміють будувати собі житло, але будувати своє життя... Хе! Вони воліють існувати.

Кажучи: «Тільки ти!» — мусиш дати доказ, якого ти не даси анікому більше: не спільне ложе, а частину себе самої!