Брат, що забрав сестру в Сонця

ЖЖили чоловік і жінка, мали сина й дочку, а дочка була така гарна, що кращої на світі не було. Сонце побачило її й уночі вкрало собі за жінку. Брат, прокинувшись, узяв торбинку й пішов туди, де сонце заходить, відбирати сестру.

У дорозі йому не щастило: чоловік обіцяв хліба за копу нажатого жита, але сонце зайшло раніше, ніж хлопець устиг нажати й три снопи; борошно, яке він випросив у мельника, розвіяв вітер; уночі в лісі мороз відморозив йому пальці.

На краю світу його зустріла сестра й сховала в погребі. Сонце прийшло додому, скинуло свої ризи й повісило на погребнику, і брат у погребі ледь не спікся. Сестра відлила його водою й привела до хати, де за столом сиділо Сонце, а на печі — його мати. Сонце сказало, що втомилося, і попросило хлопця піти замість нього. Той надів сонцеві ризи, видерся драбиною на небо й поламав її за собою. Ідучи небом, він їв і пив на сонцевих стоянках, а посуд побив; зустрівши вітер, відлупцював його за розвіяне борошно, а мороз — за пальці. На заході він зліз другою драбиною, теж її поламав, скинув ризи й утік із сестрою, поки Сонце спало.

Сонце прокинулося й не могло вийти на небо, бо драбину треба було лагодити, тож того дня воно зійшло аж в обід. Розгнівавшись, воно вирішило тиждень не показуватися людям, і вітер нагнав хмар, пішов дощ, ударив мороз, і змерзли ягнята.

Чубинський робить висновок, що в народному уявленні сонце постійно живе на землі, «на краю світу», небом ходить у ризах, повних світла й тепла, має матір і викрадає собі жінок із землі.