Тарас Шевченко

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці на Київщині¹, у кріпацькій родині. 1816 року сім'я переїхала до Кирилівки, звідки походив батько, Григорій Іванович². Тепер це село зветься Шевченкове.

Восени 1822 року хлопець почав учитися грамоти в дяка Совгиря³. Дитинство скінчилося рано: 1823 року померла мати, а 1825-го — батько.

1828 року Тарас попросився вчитися в маляра, а натомість його взяли козачком, тобто слугою, до панського двору у Вільшані⁴. Відтоді він їздив за паном, Павлом Енгельгардтом. Від осені 1829 року майже півтора року прожив із ним у Вільні⁵. Там познайомився зі швачкою Дунею Гусиковською⁶.

1831 року пан переїхав до Петербурга й узяв Тараса з собою⁷. А 1832-го віддав його на чотири роки в науку до живописця Василя Ширяєва. Ночами хлопець малював статуї в Літньому саду. Там улітку 1836 року він познайомився із земляком, художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим; двоє останніх і познайомили Тараса з поетом Василем Жуковським⁸.

Навесні 1837 року вірш Шевченка показали Карлові Брюллову, і той вирішив викупити молодого кріпака⁹. Енгельгардт просив 2500 рублів. Гроші зібрали лотереєю: розіграли портрет Жуковського роботи Брюллова. У травні 1838 року Шевченко дістав відпускну й став вільним¹⁰. Йому було двадцять чотири.

Того ж 1838 року Шевченко став учнем Академії мистецтв, і його наставником був Брюллов¹¹. У червні він оселився на Васильєвському острові, але здебільшого проводив час в Академії та в майстерні вчителя¹². З 1839 року Товариство заохочування художників платило йому утримання¹³. У натурному класі він малював, з перервами, до 1844 року¹⁴.

Водночас він писав вірші. 1838 року він написав поему «Катерина»¹⁵. У квітні 1840 року в Петербурзі коштом Петра Мартоса вийшов «Кобзар» — перша збірка, вісім творів, серед них «Думи мої», «Перебендя» і «Катерина»¹⁶. Далі були поеми «Гайдамаки»¹⁷ і «Мар'яна-черниця»¹⁸ 1841 року та «Гамалія» 1842-го¹⁹.

Не кидав він і пензля. З цих років — «Натурщиця» (1840), автопортрет (1840–1841) і полотно «Катерина» (1842) за сюжетом власної поеми. Усі три тепер у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

Навесні 1842 року Товариство виключило його з пансіонерів: скарбник скаржився, що художник сім місяців не ходив до класів²⁰. А восени Шевченко вирушив морем до Швеції й Данії, але захворів і доплив лише до Ревеля²¹.

Наприкінці травня 1843 року Шевченко вперше за довгі роки поїхав в Україну²². У червні в Києві познайомився з Михайлом Максимовичем і Пантелеймоном Кулішем²³. У жовтні навідав у рідній Кирилівці сестру й братів²⁴. До кінця року жив у Яготині в Миколи Рєпніна-Волконського й на замовлення Олексія Капніста зробив дві копії з портрета господаря²⁵.

У лютому 1844 року він вирушив назад до Петербурга через Москву, де тиждень гостював у актора Михайла Щепкіна²⁶. Того ж року написав поеми «Сон»²⁷ і «Сова»²⁸.

1845 року Академія дала йому звання художника²⁹, і навесні він знову поїхав в Україну³⁰. Завдяки Максимовичу став неофіційним співробітником Київської археографічної комісії³¹. Наприкінці року показав комісії свої записи й малюнки історичних пам'яток, і його зарахували до неї офіційно³². З цього року — «Богданові руїни в Суботові», «Мотрин монастир», акварелі з Густині й Чигирина.

Тоді ж він написав «Кавказ»³³, «Великий льох»³⁴, «Єретик»³⁵, «Наймичку»³⁶ і послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…». 25 грудня 1845 року за старим стилем (за новим — уже 6 січня 1846-го), тяжко хворий, у Переяславі він написав «Заповіт». Ним завершується рукописна книга «Три літа» — так назвали й увесь цей період.

У квітні 1846 року в Києві Шевченко пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємного товариства, заснованого з ініціативи Миколи Костомарова³⁷. Наприкінці року попросився на посаду вчителя малювання в Київському університеті³⁸.

Узимку 1847 року Шевченко був старшим боярином на весіллі Куліша з Олександрою Білозерською³⁹. У березні його затвердили вчителем малювання⁴⁰. А 17 квітня 1847 року (5 квітня за старим стилем) його заарештували при в'їзді в Київ⁴¹.

Близько двох місяців він просидів у казематі в Петербурзі й писав там вірші, які склали цикл «В казематі»⁴². Серед них — «Садок вишневий коло хати».

У червні 1847 року його віддали рядовим в Оренбурзький корпус із забороною писати й малювати⁴³. За кілька днів він прибув до Оренбурга⁴⁴, а на початку липня — до Орської фортеці⁴⁵. Писав він і далі, потай: у «захалявних книжечках», які ховав від наглядачів. Так з'явилися «Княжна»⁴⁶, «Чернець»⁴⁷, «Варнак»⁴⁸ і вірш «Мені тринадцятий минало…».

У травні 1848 року він вирушив з Аральською експедицією⁴⁹. Зиму прожив у Раїмі й на Косаралі⁵⁰, а до Оренбурга повернувся лише в листопаді 1849-го⁵¹.

Навесні 1850 року прапорщик Микола Ісаєв, якого Шевченко викрив у залицянні до дружини свого друга, доніс, що поет ходить у цивільному, живе на приватній квартирі й малює. Шевченка заарештували вдруге⁵² і відправили назад до Орської фортеці⁵³. Восени того ж року — на Мангишлацький півострів, у Новопетровське укріплення, де він пробув майже сім років⁵⁴.

Літо 1851 року дало перепочинок: експедиція шукала вугілля в горах Каратау, і Шевченко пішов із нею⁵⁵. Згодом, знайшовши коло форту глину й алебастр, він почав ліпити — на скульптуру заборони не було⁵⁶.

Улітку 1857 року прийшла звістка про можливе звільнення, і він почав вести щоденник⁵⁷. Тоді ж переробив написану ще 1847 року поему «Москалева криниця»⁵⁸. На початку серпня до укріплення надійшов наказ звільнити його зі служби⁵⁹.

Із заслання він вертався довго. У серпні 1857 року прибув до Астрахані⁶⁰, а на початку жовтня пароплав привіз його до Нижнього Новгорода. Тут з'ясувалося, що поліція чекає на нього, і він застряг у місті майже на пів року⁶¹.

У грудні 1857 року в Нижньому він написав поему «Неофіти»⁶² і присвятив її давньому другові, акторові Михайлові Щепкіну. 5 січня 1858 року — на Святвечір за старим стилем — Щепкін сам приїхав до нього⁶³.

У березні 1858 року він нарешті виїхав до Москви⁶⁴, а на початку квітня повернувся до Петербурга⁶⁵. Тут він часто ходив до театру, зокрема на вистави афроамериканського актора Айри Олдріджа, з яким згодом познайомився⁶⁶.

У лютому 1859 року в Петербурзі Шевченко познайомився з письменницею Марком Вовчком, і вони щиро заприятелювали⁶⁷. Того ж року він написав поему «Марія»⁶⁸.

Улітку 1859 року він востаннє поїхав в Україну⁶⁹. У Кирилівці гостював у брата Микити, який ще жив у старій батьківській хаті, і в сестри Ярини⁷⁰. У липні його заарештували втретє⁷¹ і під вартою привезли на допити до Києва⁷². До Петербурга він повернувся у вересні, пригнічений⁷³.

Тепер він клопотався про рідних, які досі були кріпаками. Навесні 1860 року Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим попросило поміщика Фліорковського відпустити його братів і сестер на волю⁷⁴. Улітку рідні, яких поміщик увів в оману, підписали з ним умову на волю без землі, хоча Тарас просив на таке не погоджуватися⁷⁵. Вольну поміщик видав лише після оголошення маніфесту 1861 року про скасування кріпацтва, коли Тараса вже не було.

У вересні 1860 року Рада Академії мистецтв визнала його академіком з гравіювання⁷⁶. 1861 роком датовано один з останніх його автопортретів.

Тарас Шевченко помер у Петербурзі 10 березня 1861 року, наступного дня після того, як йому виповнилося сорок сім⁷⁷. Спершу його поховали на Смоленському кладовищі. Навесні, згідно з його заповітом, домовину перевезли в Україну, і 22 травня 1861 року (10 травня за старим стилем) прах поховали на Чернечій горі біля Канева⁷⁸.