Мені тринадцятий минало…

Мені тринайцятий минало;Я пас ягнята за селом.Чи то так сонечко сіяло,Чи так мені чого було —Мені так любо, любо стало,Неначе в Бога...Уже прокликали до паю,А я собі у буряніМолю́ся Богу; і не знаю,Чого маленькому меніТоді так при́язно молило́сь,Чого так ве́село було́.Господнє небо і село,Ягня, здається, веселилось,І сонце гріло — не пекло.

Та не довго сонце гріло,Не довго молилось;Запекло, почервонілоІ рай запалило.Мов прокинувся, — дивлю́ся:Село почорніло,Боже небо голубе́є —І те помарніло.Поглянув я на ягнята —Не мої ягнята;Обернувся я на ха́ти —Нема в мене хати.Не дав мені Бог нічого!І хлинули сльози...Тяжкі сльози... А дівчина,При са́мій дорозі,Недалеко коло менеПлоскінь вибірала,Та й почула, що я плачу:Прийшла, привітала,Утирала мої сльози,І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,Неначе все на світі сталоМоє: лани, гаї, сади...І ми, жартуючи, погналиЧужі ягнята до води.

Бридня́! А й досі, як згадаю,То серце плаче та болить:Чому Госпо́дь не дав дожитьМалого віку у тім раю!Умер би орючи́ на ниві,Нічого-б на́ світі не знав,Не був би в світі юродивим,Людий і Бога-б не прокляв!