Забуті слова

То вже давно було. Менї сїм лїт минало,а їй либонь минуло двайцять лїт.Сидїли ми в садку, там саме зацьвіталоі сипав ся з каштанів білий цьвіт.

Вона не бавила мене і не учила,я кидала і забавки й книжки,щоб тілько з нею буть, вона умілаєдину забавку — плести вінки.

Я подавала їй квітки, і листя, й травиі з рук її не зводила очей.Здавало ся, вона плела не для забави,а щоб зробить оправу для речей.

В її речах слова котились наче хвилї,мов сльози по її замучених братах —в вінку, здавалось, блїдли квіти білі,і вянули слова журливі на устах.

То знов зривали ся слова палкі, ворожі,мов грізні вироки всїм тим, що кров лили,в вінку палали кровю дикі рожі,слова, мов квіти ярії, цвили.

Шумів зелений лист, а голос той коханийпро волю золоту сьпівав менї, —в вінку мінив ся злотом ряст весняний,і золотим дощем лились піснї…

То вже давно було. Давно пора минулатаких червоних необачних слів;либонь вона й сама про них забула —хто дбає про вінки, що замолоду плїв?

І я забула їх, не пригадаю й словаз тих наших довгих запальних розмов,а тілько барва їх, мельодия раптоватепер, як і тодї, менї бунтує кров.

І та мельодия не може занїміти:нераз, ак тілько лист од вітру зашумить,чи блиснуть проти сонця ярі квіти,вона зненацька в думцї забренить.

Неначе хто її поставив на сторожі,щоб душу в кождий час будить від сна,щоб не заглухли в серцї дикі рожі,поки нова не зацвите весна.