Ave regina

Безжалїсна музо! куди ти мене завела?Навіщо ти очі менї ослїпила згубливим промінням своїм?Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя?Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?Ти квітами серця мого дорогу собі устелилаІ крівю його ти окрасила шати свої,Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали,Ти, горда цариця, мене повела за собою,Мов бранку-невільницю в ходї твоїм тріумфальнім.Іду я окована міцно і дзвонять кайдани мої.Ти, владарко, все одбираєш од мене,Усї таємні свої скарби тобі я повинна віддать,І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити.Моє божевілля собі ти взяла за актьора,Щоб грало закохані ролї тобі на потїху. Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє?Те щастя, то був тільки сон. Ти голосом гучнимВід нього мене пробудила, гукнувши:„Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити менї!

Співай менї пісню, ту пісню, що спить в моїм серцї.Торкни ту струну в своїй арфі, що досї іще не бренїла,Всї струни озвати ся мусять хвалою менї,Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою. Даремне хотїла я арфу свою почепитиНа вітах плакучих смутно́ї вербиІ дати велику присягу, що в сьвітї нїхто не почуєНевільничих співів моїх.Ти глянула поглядом владним, безжалїсна музо,І серце моє затремтїло і пісня моя залунала,А ти, моя вла́дарко горда, втїшала ся піснею бранки,І очі твої променїли вогнем переможнимІ вабив мене той огонь і про все заставляв забувати.Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нїкому,Навіть самій собі в голос казати не хтїла. Все ти від мене взяла. Деж твої подарунки, царице?Ось вони, пишні дари: сльози — коштовнії перли,Людське признання — холодний кришталь,Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,Тілько й скрашає жалобу — жалю кривавий рубін.Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ходї. Радуй ся, ясна царице, бранка вітає тебе!

 21 VIII. 1896 р.