Віче

Ще старість не прийшла, а все минуленераз менї стає перед очимаі я дивлюсь так пильно, мов бою ся,що більш менї не прийдеть ся побачитьтого садочка спогадів моїх,що мінить ся барвистими квіткамипри сьвітлї мрій, мов при західнім сонцї.Ось і тепер повстав дитячий спогаді кличе й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїнизібрались ми на віче, все поважні,учені голови, гладенькі й кучеряві,і віком не малі, — якби зложитилїта усїх, либонь столїття вийшло-б!Ми всї були на зборах, всї дванайцять.Обачні люде, тямили ми добре,що ми живем у небезпечний час:поставили сторожу біля брами, —як хто надійде, щоб давала гасло, —і раду радили. Таємне товариствоми закладали і нїхто з „великих“до нього доступу не мусїв мати.Зложили всї обітницю врочистуховати таємницю до загину.

Яка-ж була мета у товариства?„Мета?“ — „великі“ вже-б не обійшли сябез сього слова, ми-ж були щирійші:в нас не було мети. Було завзяття,одвага, може навіть героїзм,і з нас було доволї. Ще-ж до тогобула в гуртї маленька Жанна д' Арк:тоненька, блїдолиця, голосочокбренїв, немов дзвінок, її очицїблакитні блискавицї розсипали,злотистеє волосся розвівалось,мов оріфламма. В нас її вважализа речницю великої снаги.Вона сидїла в замковій бойницї,неначе в нїші, і навколо неїбуло ще досить неба весняногов тій рамцї камяній; західне сонцевінцем її голівку червонило.Вона держала слово, і багатовеликих слів у ньому поміщалось:братерство, рівність, воля, рідний край…Так, так, те все було. А далї словозмінило ся у сьпів і вся громададо дзвінкої промови прилучилась.О, то були такі „червоні“ сьпіви,яких либонь не чув старезний замокі в ті часи, коли червона кровйому красила тверді, сиві мури.„Гартовані ножі“ були в тих сьпівах,а в серцї у сьпівцїв була любовдо тих „великих“, що були малимина бенкетї життя. Летїв той сьпівгеть за зубчаті стїни і котив сязеленими меріжками до річки,немов хотїв поплисти за водоюдо вбогих сел, що мріли навкруги…

Зубчата тїнь від замкового мурувсе довшала, а далї й двір покрила.В бойницї небо стало темно-синїм,не стало вже червоного віночкана голові малої Жанни д' Арк,а ми сьпівали… Раптом наша вартанам гасло подала: „Гуси до дому,вовк за горою!“ — Все затихло миттю:„великі“ йшли!… Під муром притаївшись,ми бачили, як постатї незґрабні,хитаючись та пишучи „мислїте“,блукали по замковому дворі, —„великі“ йшли з веселої беседи.Ой, видко, шлях був довгий та трудний,либонь їм там судилось почувати…

Таємне віче розійшлось таємно:скрадали ся ніжки маленькі тихоу темряві; нїхто не озивав ся:ручки стискались мовчки на прощання:за брамою всї різно подались…

Де ви, мої товариші колишнї?Ми розійшли ся, мов стежки по лїсї.Чи ви коли ще згадуєте замокі всї ті речі, сьпіви, таємницї?Чи може вам — „великим“, мудрим людям —тепер уже не до дитячих мрій?…