Ра-Менеїс

Ра-Менеїс була горда цариця,дочка Фараонів,гарна й страшна, мов Ірея,змия золотая,що обвивала подвійний вінецьдвох Египтів,мала чоло диямантове й темнірубінові очі.Вдача в царицї була, мов Нїлапідступнії води,що випливають з таємних джерелневідомих нїкому:влада царицї була,немов африканськеє сонцемов потужний самум, що не хочей руїни лишити.Весь Египет стогнав, мов сьпівучийколос у пустинї,владу важку несучигордої Ра-Менеїс:часом він ворушивсь, наче леву кайдани закутий,глухо порікував, начепідземний вогонь,тяжко придавлений гнїтомгори кам'яної.

Але як тілько з'являласьдо люду царицяз гордим, немов диямантовимчолом, як тільков темних, карих очах прокидалисьрубінові искри,миттю лев той народний під ногицарицї лягав,з усьміхом сфінкса цариця йомунаступала на шию.

Ра-Менеїс панувала і в храмахнарівнї з богами.Всї камінні богинї робилисьдо неї подібні,руки майстрів заселили пустинюнавколо Египтулюдом колоссів з обличчямгордої Ра-Менеїс.І не було нї одної струнина египетських арфах,щоб не сьпівала хвали повновладнійцарицї Египта.

Ра-Менеїс будувала собіпіраміду в пустинї —більше лягло там людей, нїж камінняпаленого сонцем.Але не встигла в горі загострити сяцарська могила,як над Египтом було вже одно тількосонце — небесне.Ра-Менеїс на пурпурове ложезлягла і не встала.Тихо лежала цариця в сповивачахповних бальзаму,з блїдо-злотистим обличчям, неначез слоневої кости,а над чолом, як першесияла корона —двох Египтів вінець і змиязолотая Ірея…

Ра-Менеїс положилиу барку червонуі понїс її, тихо колишучи,далї, все далїНїл жовтоводий, сьвятанепрозорая річка.В білих убраннях жерцї в срібніїсістри дзвонили,плачем великим ридалиневільницї чорні,шати свої роздираючи, ранячитїло до крови;густо-червонії краплї падалив жовтую воду;арфи сумні голосили, квилилиЕгиптянок сьпіви;лотосу квіти блакитні, в'янучи,гнулись до долу.І плила так червоная барка,мов сонце на захід.Ледви-ж на берег пісковатий де вжевиднїлись високігори-могили царські,винесли тїло царицї,люд заступив йому путь. Бачив лев,що розбиті кайдани.Білих жерцїв розігнав, потопив усїхчорних невільниць,вирвав арфи в Египтянокі на тріски поламав,лотосу квіти стоптав і баркуспалив на кострищі,тїло царицї закинув далеков пустиню в піски,там їй вихрі що року рухомумогилу робили.Сонце лило свій огнистий бальзамна дочку свою вмерлу.

Час летїв і пройшли над Египтомвіки несчисленні.Вже й могили царські почализападати в руїну,вже й імення царські почализападати в непам'ять,руйнувать стали руки безбожнихгробницї і храми,і нераз, як рука, чи повітря,чи сонце торкалисьтисячолїтнього трупа,він розпадав ся на порох.І сьміялись безумні нащадки, що й муміїпредків не вічні…

Раз на північ ішов караван,щоб одправить за моренаграбовані скарби з руїнфараонів забутих.Попереду везли саркофаґвеличезний, порожнїй,чорний камінь на сонцї блищав,мов розпечена бронза,ледви сунули десять верблюдівтягар той пекучий.Раптом передній погонич,ідучи, спіткнув ся,глянув до долу й відскочивужалений страхом,під ногами у нього лежалагадюча голівкаі палали мов іскри на сонцїчервонії очи.— Ля Іллага! — сказав йомушейх каравана,— ся гадюка не з тих, що збавляютьжиття правовірним, —гляньте, вона золота, в неї очікоштовні рубіни.

І власноручно почав підводитьз піску ту гадюку,але слїдом за змиєю з піскупідвело ся з ненацькамертве обличчя в подвійнійкоронї Египта.Ра-Менеїс підвела ся,дивно-нетлїнна цариця.І здавалось, мов погляд таємний ховаютьзакриті повіки,а блїдії уста ледви стримуютьусьміх ворожий.Скам'янїли погоничі, вгледївшимертву царицю.Тілько шейх правовірний не втративсьвятого спокою,він не лякав ся жінокнї живих анї мертвих,звик тілько цїну складать їмна гучних базарах.Він подумав: „Ся жінка цїнив нашім краю не має,але безумнії джаври заплатятьбезумнії гроші,“ —і наказав обережно забратиз піску ту царицюі покласти її в саркофаґне грабуючи злота.Царським ложем здавала ся чорнаважка домовина,як заблищала над нею змиязолотая Ірея.Але закрило ся гучнокаміннеє віко,Ра-Менеїс заховалась на завждївід ясного сонця…Далї пісками сипкими до моряподавсь караван,без перешкоди дійшов до приморськоголюдного міста.Не помилив ся розсудливий шейх:справдї джаври безумнігроші безумні йому заплатилиза мертву царицю,і повезли її гетьчерез море на північ.

Там на півночі далеко, в тім містї,що вкрите туманом,де так шумує життя, мов холоднийпотік верховини,люде північні поставили храмдля богів всього сьвіта.Він же гробницею був для всього,що колись панувало.Тілько боги не були вже богами,а все неживеєтам на віки втеряло надіювоскреснути знову.Одже в тім храмі покласти хотїлигордую Ра-Менеїс.

Плив корабель, роздираючи хвилї,не день, не годину,витримав бурі, не збив сяз дороги в туманї,тишу морську переждав, минув усїскелї підводні,далї і далї все мчав, пронизанийвітром холодним.І чим далї на північ плиланежива цариця,тим холоднїйша ставала пекучаколись домовина,і виступали на чорному каменїсльози солоні.Як привезли саркофаґ до браминовітнього храма,був він холодний, важкий, мов крижиназ північного моря.

Як підняли його білі раби, щоб понестий поставити в храмі,руки не здержали, впав саркофаґі земля застогнала.Десять рабів він скалїчив і самрозколов ся на двоє.Леле! Розбило ся ложегордої Ра-Менеїс.

І сказали один до другогонові фараони,ті, що платили за неї безумніїгроші арабам:— Хай там розбилась труна, але нашацариця зосталась,тисячелїття минали, вона жне змінила ся й досї,наша цариця коштовна, владаркаРа-Менеїс.

І відхилили розколене вікотого саркофаґу.Що-ж там було? Жмут сповивачів тонких,твердих від бальзаму,жовтії кости, покритіїпорохом вогким,чорнії пасма волосся,між пасмами тимиматовим блиском яснїла подвійнакорона Египтаі сияли рубінові очі змиїзолотої Іреї.

Холод безжалісний, вогкий, ізнищивбезсмертну царицю,що пролежала віки під египетськимсонцем жарущим,дивну нетлїнність і вроду черпаючиз хвиль промінистих.Ра, бог південного сонця, в північнійкраїнї не правив.Правив там холод ворожий і вогкістьбайдужа туману…Мусїла в землю вернутисьгордая Ра-Менеїс.