Ні! я покорити її не здолаю…

…Нї! я покорити її не здолаюту пісню безумну, що з туги повстала,нї маски не вмію накласти на неї,нї в ясну одежу убрати не можу, —бє чорними крильми, мов хижая птиця,і ранить, як тілько я хочу приборкатьїї силоміць. Гей, шаленая пісне!і в кого вдалась ти така непокірна?Дивись, я сьміюсь, коли серде ридає,і погляд і голос менї покорились,я тиха, спокійна. А ти? — наче вітер!Нема тобі впину. Тобі все одно,що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі,що хвилї, спіткавши, розгониш до бурі,що темнії хмари в хаос помішаєш,що вбогу хатинку, останнїй притулокважкою лявіною скинеш в безодню, —тобі все одно! Той нехай собі плаче,хто іскру лишив на шляху необачний,хто човен непевній водї доручив,хто вийшов в дорогу темненької ночі,хто вбогу хатину, останнїй притулок,поставив високо над краєм безоднї, —вдалась ти крилатою, мусиш летїть!

Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю,на щастя, чи на горе тая воля,та я ще не скувала їй кайданів;не знаю я, де взять на них залїза,і на якім вогнї вони кують ся.Та певне вже — кувати не кувати,а прийде час-година — розпадуть ся.І стрепенеть ся визволена пісняі вирветь ся з неволї, як ридання,що довго стримане, притлумлене таїлосьв темницї серця.Не просїть потїхи,ви всї, що смутні, від такої піснї.Нїчого в нїй лагідного нема.Вона від туги й розпачу зродилась,за скритий жаль вона помститись хочевогнем, отрутою, мечем двусїчним туги.Коли вам страшно, — геть ідїть з дороги!Хай пролетить ся пісня одиноко,як вихор через море ледове.Не треба їй нї слїз, нї спочування,їй треба тілько волї і простору.Так божевільний волю здобуває,щоб гнати ся на безвість до загину…Летить безумна пісня — стережіть ся!Бо жаль ваги не має, так як смерть!