Тамара Горіха Зерня

Ми постійно приймаємо рішення. Одні правильні, інші — ні. Ми робимо вибір кожної хвилини свого життя. Ми ніколи не йдемо по прямій, перед нами завжди павутина роздоріж…

Ми балансуємо на тонкому лезі між дією та бездіяльністю, і тому дай нам, Боже, терпіння змиритися з тим, чого змінити не можна, дай сили змінити те, що можна, і дай хорошого аналітика, щоб відрізнити одне від іншого.

Удома лишалися меблі, картини, сувеніри, іграшки, дитячі малюнки, магнітики й посуд – усе те, чим ми непомітно для себе обростаємо і що прив’язує до місця тисячами судин. Які рвуться з кров’ю.

Війна швидко позбавляє умовностей.

Нас Україна прийме такими, як ми є, ми їй усякі пригодимося: і глухі, і німі, і без пам'яті.

Своя земля тільки тоді своя, коли її наші знизу підпирають.

Загалом життя змістилося у віртуальну реальність, тому що у справжній все було незрозумілим і страшним.

Це що, аж настільки нездійсненна вимога? Хотіти чоловіка, який любитиме тебе — не більше за самого себе, боже збав, але й не менше? Як самого себе? Чоловіка, який заступатиметься за мене, а я за нього, берегтиме спільні спогади, дорожитиме мною так само, як і я ним? Не марнуватиме мого життя у брехні й нещирості, хотітиме зі мною все робити, і мені буде весело й спокійно з ним, краще, ніж без нього? Ну хіба ж люди створені для страждань? Я думаю, що ні, що ми створені для щастя... Хто-небудь, напоумте його, зробіть так, щоб ми були щасливими.