Альона Рязанцева

Я стала жорсткішою. Втрата дому, смерть, постійна тривога загартували серце. Я ніби навчилася іноді — але не завжди, якщо чесно, — вимикати почуття. Перекривати повітря емпатії, щоб не відчувати біль інших аж так. Коли щодня читаєш новини й бачиш зруйновані будинки, доводиться вдаватися до профілактичних заходів у вигляді напускної байдужості. Аби не збожеволіти.

Де знайти сили, щоб утримати той хиткий баланс між минулим, до якого поки не можеш повернутися, і теперішнім? Як зберегти надію, коли щодня її концентрація зменшується?