Альона Рязанцева

Я стала жорсткішою. Втрата дому, смерть, постійна тривога загартували серце. Я ніби навчилася іноді — але не завжди, якщо чесно, — вимикати почуття. Перекривати повітря емпатії, щоб не відчувати біль інших аж так. Коли щодня читаєш новини й бачиш зруйновані будинки, доводиться вдаватися до профілактичних заходів у вигляді напускної байдужості. Аби не збожеволіти.

Іноді правильні вчинки на смак, як гірка цибуля — несмачно, але корисно.

Є люди, після яких ми змінюємося. Зустрічі можуть бути більш або менш приємними, більш чи менш травматичними, завжди по-різному. Я взагалі вбачаю в цьому щось романтичне: кожна важлива для мене людина залишила в мені частину себе. Це могла бути якась маленька звичка на кшталт того, як правильно чистити апельсини, або вагома зміна характеру чи навіть способу життя.

Кохання під час війни. Мені здається, воно може довести до сказу швидше, аніж відео з місць «прильотів». Бо очі ти ще можеш закрити, а серце? Що робити з ним?!

3 перспективи життя у вигнанні рідні квадратні кілометри із сірими забудовами й іржавими дитячими майданчиками видаються чимось нереалістично красивим, теплим, немов ковдра, якою в дитинстві вкривала мама.

…щасливі спогади можуть ранити сильніше, аніж нещасливі.

Яке ж смачне це слово — «минуле»! У минулому все здається кращим, ніж було насправді. У цьому й біда. Ілюзія ідеальності. Ідеальність минулого, усіх його запчастин, коли здається — ніколи, як тоді, вже не буде. Обман мозку. Фантомні болі. Ностальгія, від якої віє отрутою.

Ніхто більше не сміється з жартів, усі регочуть з горя, бо відчай мільйонів перейшов усі «людські» межі. Неможливо народу витримати стільки страждань, чесно, від цього в народу виробляється імунітет — сталеве серце, як протез, залишки нервів, любов, перекручена через мʼясорубку втрат.

Коли була маленька, думала, що закамʼяніле серце — це все. Капут. Фініш. Драма, яку треба якнайскоріше вирішити. Задубіле серце зле, байдуже, холодне, а холод — це синонім смерті. Тепер же відчуваю — з кожним днем моє серце камʼяніє. Ніби з кожним новим обстрілом я втрачаю частку людяності.

Марк продовжував дивитися на мене, я не відводила погляд. Відчувала, ніби відстань між нами зі швидкістю світла росте, чи то зменшується. Іноді хлопець так мені всміхався, торкався плеча, вдивлявся, що здавалося — він бачив мою душу, міг читати думки й навіть відповідати на них.

Статус ВПО — вʼїдливий, як татуювання. Навіть коли його видалиш лазером, залишиться шрам. Шраму позбутися важко.

Складається враження, що страждання та вміння відвойовувати своє закладені в таємному гені українців.

Де знайти сили, щоб утримати той хиткий баланс між минулим, до якого поки не можеш повернутися, і теперішнім? Як зберегти надію, коли щодня її концентрація зменшується?