Зозуля й Горлиця

Зозуля Горлиці жалілась,Що доля їй недобрая судилась;Мов сирота вона, тиняється сама,Минає літечко, порадоньки нема.— А діти? — Горлиця питає.-Чи, може, хто гніздечко зруйнував?Чого на світі не буває!Хто, серце, горенька не знав?— А цур їм, дітям тим! — Зозуля закувала.-Нащо здалось гніздо мені?Яєчка крадькома я другим підкладала,Нехай висиджують дурні!То все, голубонько, дурниці;Нам літечко святеСудилось не на те,Щоб у гнізді сидіть, як печериці.Згадала я зозульників дурних,-Бодай вони мандрикою вдавились,-Як кукувала я, за мною волочились,Тепер хоч би один на сміх…— Ну, коли так,— їй Горлиця сказала,-Ти, вітрогононько, на долю не звертай!Все літечко кукукала, гуляла,Тепер сиди, очицями моргай.-Не раз Зозуля Горлицю згадала,Як кулаками сльози утирала.

Дарую байку я зозулям молодим,Не тим,Що у гаях гульню справляють,Дарую я своїм,Що у цяцькованих корсетках походжаютьІ крутять розумом дурним.Нехай вона на спомин буде,Що не щодня бува бридня;Пшениченьку позабирають люде,Останеться суха стерня.А восени підкрадуться морози,На серце томлене накинеться зима,І не роса паде — поллються тихі сльози,Що є, мов, каяття, та вороття нема.