Вовк і Кіт

В село із лісу Вовк забіг…Не думайте, що в гості, брацця;Ні, в гості Вовк не забіжить:А він прибіг, щоб де-небудь сховаться:Проклятий люд з собаками настиг…І рад-би Вовк в які ворота вскочить,Та лишенько йому: куди не поглядитьУсюди Вовченька недоленька морочить, Хоч сядь та й плач!Ворота, як на те-ж, кругом усі заперті,А дуже Вовкові не хочеться умерти (Бо ще він не нажився, бач!),А гірше — од людей, од видимої смерти… Коли глядить — На загороді Кіт сидить,На сонечку мурликає, дрімає.Підскочив Вовк і до Кота мовляє:

— „Котусю-братику! скажіть мені скоріше,Хто із хазяїнів оттут усіх добріше?Я хочу попрохать, щоб хто мене сховавНа сей недобрий час. Я-б у пригоді став!..Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!…Котусю-батечку! куди-ж мені поткнуться?“… — „Проси мерщій Степана,Він добрий чоловік,“ Кіт Вовкові сказав. — „Так я у його вкрав барана.“ — „Ну, так навідайсь до Демяна.“ — „Е, і Демяна я боюсь: Як тілько навернусь,Він і згадає поросятко“. — „Біжи-ж, аж ген живе Трохим!“ — „Трохим? боюсь зійтися з ним: З весни ще злий він за ягнятко!“— „Поганож-ж!.. Ну, а чи не прийме Клим?— „Ох, братику! теля я в його звів!“— „Так ти, бачу, усім тут добре надоїв“, Кіт Вовкові сказав:„Чого-ж ти, братіку, сюди і забігав?Ні, наші козаки ще з розуму не зпали,Щоб Вовка од біди сховали!І так-таки ти сам себе вини:Що́, братіку, посіяв, те й пожни!“