Жук і Бджола

Був ясний день, веселая година;Раділи і садок, і поле, і долина;Під лопухом у ямці Жук сидівІ сам собі тихесенько гудів,Що день йому обрид, кругом усі товчуться,Що дуже сонечко і світить, і пече:І гаряче, і боляче,І боязко йому, сліпуючи, поткнуться,Бо день не на добро, а на лихо зведе…Аж дивиться — Бджола між квітами гуде,То на одну присяде, то на другу.Щоб трошечки свою розважить тугу,Жук, сміючись, озвавсь: — Здоровенька була!І добренько, що в гості прибула;А що, комашечко, ще долю веселенькуПотішимо, не помремо?— Хвалити бога, живемоІ діло робим помаленьку,-Бджола промовила йому,-Ти ж не летиш чому?Побачив би, як все цвіте, радіє.— Не хочу,— каже Жук,— і голова здуріє,Аж зелено в очах від сонечка того;Нам краще, як нема його,І хоч би не було — байдуже…Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дужеІ, коли хочеш, раду дам:Умієш мед робить — і знай свою науку,А то ще нате, мов, і вам,-Чому не брать таку солодку штуку!Цікава дуже ти, нічого не минеш,Усяку квіточку перебереш,І треба, і не треба,Коли б змогла, поперлась би до неба.— Змолов ти, Жучку, недоладну річ,-Бджола йому сказала,-Твою головоньку покрила темна ніч,І світу божого вона не розпізнала.Турбуються усі, турбуюся і я,Нехай там буде капля і моя,Нехай і Бджілку люди знаютьІ божу мудрість величають…Що ж, Жучку, досі тиДобув у темноти?Собі нічого і нікому;Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному,А блисне світ — ти лобом у вікно,Не розуміючи, нащо і що воно…Шкода з тобою розмовляти,Даремно час теряти,-Ти — Жук, а я — Бджола,Прощай! — і загула.— Куди тобі! Яке казання вдрала,-Промовив Жук.— Розумна дуже стала!

Так недотепний, темний чоловікНедолюбляє ясної освіти,Бо, як той Жук, до темноти привик;А дай йому хоч зернятко просвіти,Не буде він, як Жук, гудіти,У його загуде, як Бджілочка гула,Розумна правда і хвала.