Вовк та Зозуля

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:Не з’їсть, не засне до пуття,Що вік його минає марно,Що треба кращого шукать собі життя…Сидить він раз під дубом та й куняє,Ніхто його не розважає,-Аж чує — на вербі,Між листям десь, Зозуля закувала:— Ку-ку! Добривечір тобі!А що се, Вовчику, чи не журба напала?Чи, може, підтоптавсь?— Яке там підтоптавсь! — до неї Вовк озвавсь.-Тобі усе, паньматко, смішки!А декому ні кришки:Тут думка неабиякаМорочить козака.— Скажи ж мені, нехай і я почую,-Зозуля каже,— що і як,Про що міркує неборак?— Прощайте,— от що!. Помандрую,-Мовляє Вовк,— покину вас усіх.— От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? —Зозуля, сміючись, питає.-Вигадуєш ти, друже мій! —Розсердивсь Вовк та й каже їй:— Які там вигадки! Либонь, не знає,Як кожен біс мене ганяє,-Хотіли б навіть вбить!Ні, годі вже мені терпітьТаку лиху годину…Попхаюсь, серце, на Вкраїну,-Хороша, кажуть, сторона:Життя таке, що на!Там люди не страшні, шанують, привітають;Собаки там нікого не займають,-Живи як хоч, де хоч ходи,Не сподіваючись біди.— А Вовчі норови ти де подінеш? —Пита Зозуля.— Тут покинеш?— Бодай тебе, Зозуленько моя! —Сміється Вовк.— Вигадуєш дурниці…Хіба ж Вовки — Лисиці,І я, мов, і не я?.Був Вовком я і Вовком буду —Довіку і до суду!— Ой Вовче, Вовче, не хвались,-Промовила Зозуля,— стережись!Ось не мандруй ти здуру,Бо здіймуть з тебе шкуру.Не забувайте, земляки:Є й між людьми такі Вовки,-Про других — де тобі як виють,А самі ж лихо діють.