Собака й Кінь

Був на селі Квачан-собака, Кудлатий та товстий, Хвіст здоровенний, як ломака, І сам такий страшний.Раз лежачи знічевя на травиці, У холодочку під кущем, Він розбалакався з КонемПро те, про се, про всякії дурниці: А далі річ на те звернув,

Що він у господарстві — сила,Не те, що́ Кінь або кобила, Усяк це може чув.„Що́-ж, Коню, ти? попихач головатий…Диковина тим возом торохтіть;Велике діло борону тягати, Або снопи возить!

Он я: і череду у полі доглядаю, Ввесь двір, кошару стережу, До току побіжу — Цілісінькую ніч не спочиваю!“На річ таку Собаці Кінь сказав: „Це може й правда, хто вас знає; На світі всяк буває…А я-б тебе про от-що́ попитав:Коли-б я не хотів у полі працювати, Коли-б я хліба не возив, То що́-б стеріг тоді кудлатий І що́-б він їв?“

 І люде є такі ледачі, Мудрують по-собачі: Ми, бачте, сила, ми — стовби, У нас, мов, золоті лоби, Ми громадяне, — А то все суччя копійчане, Бадилля світове!.. Сказав-би щось про Квачана такого — І що́ воно й до чо́го, — Та цур йому! бо ще порве…