Сімнадцятий

1

…Блискуча вість!Це — Слава, празниковий гість,Під торох мужній барабануВеде, веде колись приспа́нуЮрбу розгойданих облич!Це річ заліза — вища річ,Це в блиску й ско́лиху баґнетів,В киванню мудрих кулеметів,В перекликанню прапорів —Непереможности порив.

2

Я вірю в великий Наказ,Що трубить вічно в поход,Мене, тебе, насЗакликає до важких когорт.Ім'я минулого — ми,Ім'я буду́чини — чин:Хто став, — є слугою тьми,Хто в поході, — звитяжець він:Він підлетів, як орел,Він злив усе,Що з глибоких джерелПовінь несе.

3

Випала нині поро́шаНа кривавий слід!Ех, земля наша — хорошаТа й відважний — рід!

Ген-ген поскакали коні,Шабельки бряжчать, —У цім краю — сонні,Не давайте спать!

Пішла, пішла піхота:Наказ! Наш наказ!Гей, кому охота,Приставай до нас!

4

Розстріляного закопати,Над ним ридатиме ще матиІ пригово́рить панотець!

Три сальви в мутне небо з криці:Засни, дитино! Спи, аж ниціУславлять твій кінець!

Вона живе, та Україна,Вона — над ним, Вона єдинаІ в Ній корона душ!

А ви, що стали тут довкола,Шапки здійняти, нижче чола, —Спи, брате…Кроком — руш!

5

Що ж, що навислиТучі на сонні ниви, —По Божій мисліСтав дім БожийБлагочестивий!

Що ж: що не з намиОчі ласкаві, —Ми — грізні, ми — брамиСлави.

6

— Вперед, Україно! В Тебе — тяжкі сто́пи,Пожари хат димляться з-під них:Ні Росії, ні ЕвропіНе зрозуміти синів Твоїх!

Це не ті — балакучі орди,І не ті — жадібні й пісні, —Мовчазливі, горді,У поломінному сні!

Їхніх рядів не зочитиЇх крок — один.

Україна.

— Хто ж знав, що ви такі сміливі діти?

Українці.

— Хто знав Тебе, найпрекрасніша з країн?