Охрімова свита

Була в Охріма сіра свита,Так хороше пошита:Іззаду вусики з червоного сукна;На комірі мережечка така, що на! —Хоч голові носити.Дурний Охрім не вмів її глядіти,Таскав, коли й не слід таскать.Раз став він свиту надягать,-Аж дивиться — рукава вже продрались.От мій Охрім, щоб люди не сміялись,Налагодивсь латать.А де ж суконця взять?Охрімові невдивовижу!"Ми знайдемо! — він каже сам собі,-Рукава трохи обчикрижуТа й поможу журбі".ЗробивІ свиту знов надів.І хороше йому здається,Хоч руки й голі до локіт;Так он біда: куди він не поткнеться,-Усяк од реготу береться за живіт.Розсердився Охрім, що з його так глузують."Тривайте ж,— каже,— коли так,Зроблю ж я осьде як...Нехай дурні собі пустують;У них, видно, жуки у голові...А ми втнемо рукавця і нові,Хіба мудрація велика!"Охрім догадливий був парубіка!Прехорошенько взявПідрізав поли він чимало,-Якраз, щоб на рукава стало,-Покраяв та й попришивав —І знов рукава як рукава;І ходить мій Охрім, неначе та проява,Та й думає: "Ось я-то молодець,Удався хоч куди хлопчина!"Дурний, дурний: а на йому свитина,Неначе той німецький каптанець!

Отак і з тим буває,Хто чортзна-де добро своє діває,-А там як кинеться — вертить і так і сяк,Неначе горобець у клітці...Дивись, згодя — гуляє неборакВ Охрімовій куценькій свитці.