Музики

Десь у веселому краю Зійшлися у гаю Ведмідь, товстий та волохатий, Всесвітній пасішник-ласун, Завзятий Цап-стрибун І телепень Осел ухатий, Дурного розуму невдатний син, Та передражник Ма́лпенко Мартин.Сидять, балакають під липою густою — Хто бачив що і де хто був, Чи поблизу, чи може за горою, Які новинки чув. „Погано, братчики, без діла в світі жити!“ Так Ма́лпенко Мартин розмову завершив; „Признаться, ніде правди діти, І я гуляючи прожив; Одначе, скрізь тиняючись, чимало Всього побачить довелось… Ох, трудно в світі жити стало! Пора і нам придумать щось…Ви не турбуйтеся, — щоб довго не кортіло, О зараз хочу раду дать: Музичить треба — от і діло, Коли хотіли знать! Зозуля накує музиці,

Сказати в добрий час: Бенкет, весілля, вечерниці — Покличуть всюди нас. Нехай гуляють добрі люде В своїй веселій стороні; Їм хороше́ і нам кори́стно буде… Чи добре я кажу, чи може ні?“ — „Так! добре! будемо музичить!“ Ревнув Ведмідь: „розумна голова, Не гріх і розуму позичить… Робота гуртова“.І стали на тому: щоб слова не зміняти, Не гаючись, це діло розпочати. Днів через три вони в тому-ж гаю Справдили вигадку свою. Роздобули́ баса́, цимбали, І скрипочка і бубон є; Прехорошенько посідали,Та як ушкварили — ой, лишенко моє! Хто в ліс, мовляли, хто по дро́ва, Аж на ввесь гай луна гуде!Ведмедів бас реве, неначе та корова Із череди до-дому йде: Цап на цимбалах паличка́ми І брязкотить і дзенькотить,Трусне борідкою, або хитне рогами, Мекече, бурмотить; Між ними грає, не вгаває, На скрипку Ма́лпенко Мартин,Кувікає, пищить, як іноді буває — Залізе порося у тин; Осел силкується під кльоном,

Щоб всіх перемудрить, І, як у діжку макогоном, У бубон стукотить. Злетілись гави і сороки, Шпаки, чижі і горобці, Регочуться, хапаючись за бо́ки: „Ну так! удрали молодці! Нехай їй біс — такій музиці, Сполохала наш тихий гай, Не можна вдержаться ніякій птиці, Хоч куди видно утікай“… — „Ось цитьте-бо!“ Мартин гукає: „Почин невдатний іноді буває:Тривайте, братчики, не так ми сидимо, — От зараз я попорядкую“… — Щось та не так — і я вже чую,“ Озвавсь Осел: „ні, мабуть не втнемо“.А Ма́лпенко йому: „та ну-бо, каже, годі! Не знаєш ти: музиці грать — Не горобців полохать в огороді… Послухайте, кому і де сідать: Ведмедику — під липою старою, А Цапу треба під вербу, Ослові — на горбу, Я примощусь під бузиною“. Заграли знов — ще гірш нема ладу! Як-раз на ту біду І Соловей тут опинився, — Вони до його: „ну, мастак, Ти здорово співать навчився, — Кажи по-правді, що́ і як?“ — „А що́-ж, він каже, вибачайте,

Ні те, ні се: Хоч десять раз пересідайте, Немає хисту — от і все“.

 Почув я раз — старі сміялись люде, Що квач притикою не буде; Причина не велика: Якая-ж із квача притика, Коли він квач?“