Мальований стовп

Обридла дневі суєта людськая,Спустився він спочити в темноті,І нічка тихая, мов чарівниця тая,Прибралася у зорі золоті.Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возіНіхто його не турбував;Заснули верби на облозі,І вітер задрімав.Що ж то таке між вербами біліє?То Стовп мальований стоїть,Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,І сумно він у степ глядить.Чи світ не той, чи доля відцуралась?Все глухо там, нічого не чутно.Десь над болотцем чайка обізвалась,Як обзивалася колись давно...Згадалася йому щасливая година,Як був він деревом, шумів і зеленів,Як усміхалася червоная калинаІ степ широкий серце веселив...І причувається — десь пісня за гороюЛунає: "Ой гук, мамо, гук!.."І сльози капають холодною росою...Кругом його гуде безсонний жук.

На сей раз вибачайте, люди!Се баєчка не вам;Нехай вона на спомин будеМальованим Стовпам.