Лисиця-жалібниця

У тихому гаю Лисичка щастя мала, Як у своїм добрі жила, гуляла: Ніхто її там не лякав,І в-день і в-вечері там соловей співав,І пташки пурхали, зозуленька кувала; Скрізь зеленіло, все цвіло; Так гарно, любо там було. Лисиця так Сові казала: „От де по правді можна жить І доленьку хвалить, В добрі кохаться, всіх любити,

Ніколи зла і кривди не чинити!“Як-би ж то правдонька щербата не була, То може й справді-б так жила. Раз, на калині недалечко, — Углядила вона гніздечко, — Сиділи пташки там, „Ох, каже, як не гріх котамТаких малесеньких, безвинних не жаліти! І їм-же хочеться на світі жити… Ну вже коти! десь на́-лихо вони Вродились, вражії сини: Не тілько в-день — в-ночі поживу бачуть,Не бачуть тілько, як горюють в світі, плачуть… Зажирливих пройдисвітів таких Я перевішала-б усіх“…І жалібниця щось сказати ще хотіла,Аж пташки із гнізда до-долу якось лап — Лисичка зараз хап та хап: Прехорошенько всіх поїла… Як жалібно співати почала, А он на що́ звела!

Лукавий чоловік словами нас голубить,Неначе всіх і жалує і любить, Для правди, для добра живе, Як по воді пливе; А близче придивись ти — І видно, що виля́ хвостом: Помажу, мов, медком, Солодче буде з'їсти.