Лев-дідуган

Лев-дідуган на світі довго жив;Багато лиха наробив;На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,Що при здоров’ї мав!І ноги трусяться, і очі помутніли —Зовсім нікчемний став;Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,А ще ричить і зо зла позирає,Неначе хоче настрашить.Минулися вже тії роки.Що розпирали боки,-Тепер усяк йому віддячить норовить.Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі,Як той горох, мовляли, при дорозі,Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне.Кабан кликом під боки стусоне;Жаднюга Вовк рвоне його зубами;Бугай товче рогами;На що вже Зайчик-стрибунець —І той урве хоч хвостика кінець,А капосній ЛисиціАж весело креснуть його по пиці.Недужий лиходій і стогне, і харчить…Аж бачить — і Осел біжить,Щоб і собі хоч раз його вбрикнути;Лев голову підняв, силкується гукнути:— Ой, де ж ти, смерть моя!Закрий мені навіки очі,Щоб вже не бачив яЗневаги тяжкої дурної поторочі.-І справді тяжко, що й казать.От до чого силенний Лев дожився;Бодай би був не народився,Як так життя своє кінчать!

Хоч соромно, а можна прирівнятиІ деяких людейДо тих звірей.Не треба людям забувати:Хто вік по-божому прожив,Ніколи зла і кривди не чинив,Того до смерті будуть поважатиІ добрим словом поминати.