Кундель

У полі тихому жив у норі Хомяк;На самоті скучав він неборак! Подивиться кругом — багато поля Комусь дала щаслива доля,І глянуть весело, і любо походить, Не те, що́ у норі сидіть. Он двір стоїть багатиря гладко́го, Неначе городок: Чого нема у його? Будинок і садок…Надумався Хомяк себе розвеселити — І насадив маленький квітничок. Порозцвітали гарно квіти: Нагідочки, красолі і мачок.Барвінок стелеться і рута зеленіє;Подивиться Хомяк — аж серденько радіє. Де взявся Кундель із двора… Гайсаючи по полю —

Бодай-би він не знав добра, — Накинувся на тиху долю. „А що́ це ти тут наробив? І на́-що квітничок розвів?“ Загавкав Кундель навіжений. Аж затрусивсь Хомяк смиренний: За що́, про що́, чого напав?… — „Я думав, щоб“… Хомяк казать почав: „Щоб горенько було чим розважати“… — „Ти думав?!“ Кундель став гарчати;„А чи дозволено-ж вам думать, Хомякам, Неначе тим розумним головам?“Злякавсь ще більш Хомяк, аж серце холодіє,А Кундель гав та гав: „так знай-же ти про те: Коли в дворі цвіте, То за двором ніхто цвісти не сміє!“ По квітничку собака поскакав, Усе понівечив і потоптав.Став бідненький Хомяк і плакать і тужить: „Ой, квіти, мої діти! На що́-ж я вас кохав? На-що́ вас доглядав?Хто-ж розважати-ме заплаканую долю?“ Аж дивиться — іде по полюВисока Правдонька і стала перед ним.„Чого ти журишся?” вона спитала тихо: „Чи плачеш ти за ким, Чи скоілося лихо?” — „Був квітничок у ме́не, а тепер… Он, глянь, як Кундель навтішався!“ Хомяк до неї обізвався І лапкою сльозу утер:

„Хоч-би ти, матінко, як-небудь настрашила; Щоб унялась собача сила“…— „Ох!“ каже Правдонька: „і я його боюсь,Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина; Зустрінусь, аж трушусь, — Нехай його страшить лиха година!“

 Бодай-би Кундель той пропав! На Хомяка нагнав таке він лихо,Що той і приказку у норку заховав, Аби, як кажуть, лихо тихо.