Князь полонений

1

Господь міцним мене створивІ душу дав нерозділиму;І вчув я шум весня́них нив:„Звільни вівтар Єрусалиму!“

Лунало в палацах, як ріг:„Град Божий визволь із полону, —Там на розтоці всіх дорігЗемля прикраситься в корону!“

Де стану, — Божі вістовціКладуть у душу слово Боже!І берло у моїй руціВказало далечі ворожі.

2

Блаженні — сміливі бої!Ми йшли, як світло гонить тіні;Єрусалимськії гаїРозквітли здалеку в промінні;

Кипіли наші прапори:„Ми станемо на горнім лоні!“Та демон пристрасної гриЗв'ялив оковані долоні.

Ох, сарацинко, ти, як цвіт,Що дивними медами по́вен,Неситий їх — забув привітЩе не осягнутих верхо́вин.

3

Ті ночі ганьби Божих слівРозп'ялись чорними шатрами;Я задихався в них, я млівІ знов блюзнірствував без тями.

В душі моїй, немов тавро,Огонь навіки скам'янілий, —Ти довго житимеш, маро,Упокоряючи всі сили!

У танцю й грі душа мояРидало флейтою гіркою,І чашу дзвінко кинув я,І втік, шукаючи спокою.

4

Зідхали ріднії лани,І вечоріли сосни в борі,Як сам додому восениВертавсь я в чорному уборі.

Зламав я, Боже, Твій завіт —Я не рівня і жебракові;Зідхали в болю стріхи вітІ небо гнулося від крови.

Я тільки глянув, не вступив:Чи брама ще моя іскриться,І впав на смітнику хлівів,У порох заховавши лиця.

5

Ви, рідні, кличете мене, —Але вам князя не впізнати:Його й рабиня обмине,Щоб рабських лат не заваляти.

Ви, злобні, кажете, — я зник, —Чи сперечатимуся з вами?Жаль вирива мені язик,Мій дух покутує із псами.

Як су́рма вража загримитьНазустріч вашій безнадії, —Над вами меч мій заблищить,І встану я на дні новії.